Розділ 7

— Що… «ну»?

— Ти подумала?

Цірі зірвалася на рівні ноги, пирхнула, тупнула.

— Я… я… — засопіла, від люті не в силах зробити вдих. — Ти жартуєш з мене? Мені потрібен час! Я мушу подумати! Довше! Цілий день… І ніч!

Йеннефер глянула їй в очі, і Цірі зіщулилася під тим поглядом.

— Прислів’я каже, — повільно сказала чародійка, — що ніч-мати дасть пораду. Але в твоєму випадку, Несподіванко, ніч може принести тільки черговий кошмар. Ти знову прокинешся серед крику й болю, залита потом, знову боятимешся, боятимешся того, що ти бачила, боятимешся того, чого не зможеш пригадати. І вже не буде сну тієї ночі. Буде жах. До світанку.

Дівчинка затремтіла, опустила голову.

— Несподіванко. — Голос Йеннефер трохи змінився. — Повір мені.

Рука чародійки була теплою. Чорний оксамит сукні аж просився: торкнися! Запах бузку й аґрусу чарівно п’янив. Обійми заспокоювали й пестили, розслабляли, стишували збудження, злість і бунт.

— Пройдеш тести, Несподіванко.

— Пройду, — відповіла вона, розуміючи, що могла й не відповідати. Бо це було зовсім не запитання.

— Я вже нічого-нічогісінько не розумію, — сказала Цірі. — Ти спершу говориш, що я маю здібності, бо маю ці сни. Але хочеш робити тести й перевірити… То як воно? Я маю здібності чи не маю їх?

— На це запитання відповідь дадуть тести.

— Тести, тести, — скривилася вона. — Не маю я жодних здібностей, кажу тобі, якби мала, то я б про це знала, ні? Ну, але… А якби я цілком випадково мала ті здібності, то що тоді?

— Є дві можливості, — байдуже відповіла чародійка, відчиняючи вікно. — Здібності треба буде або гасити, або навчати тебе ними володіти. Якщо ти їх маєш і того захочеш, я спробую дати тобі трохи елементарного знання про магію.

— Що воно значить — елементарне?

— Базове.

Були вони самі у великій кімнаті, яку Неннеке виділила для чародійки, розташованій неподалік від бібліотеки, у боковому крилі будинку, яке не використовувалося. Цірі знала, що ця кімната призначалася для гостей. Знала, що Ґеральт, скільки разів він був у храмі, мешкав саме тут.

— А ти захочеш мене вчити? — Вона всілася на ліжку, провела долонею по адамашку ковдри. — Ти захочеш мене звідси забрати, так? Я нікуди з тобою не поїду!

— Тоді я поїду сама, — холодно сказала Йеннефер, розв’язуючи ремені в’юків. — І, клянуся тобі, не сумуватиму. Я ж говорила, що напучуватиму тебе, тільки якщо ти цього захочеш. І можу робити це й тут, на місці.