Розділ 5

Лисий крикнув коротко, захлинувся і зник під поверхнею. Вода забарвилася темно-червоним.

— Зараза. — Ґеральт важко всівся на палубу. — Застарий я вже для такого… Точно застарий…

Що тут багато говорити — Любисток був просто закоханий у містечко Оксенфурт.

Терени університету кільцем оточував мур, а навколо муру було друге кільце — велике, гамірне, задушливе, рухливе й галасливе кільце містечка. Дерев’яного, кольорового містечка Оксенфурт із тісними вуличками і шпичастими дахами. Містечка Оксенфурт, яке жило з Академії, з жаків, з викладачів, учених, дослідників і їхніх гостей, яке жило з науки й знання, з того, що супроводжувало процес пізнання. Бо зі шматків та решток теорій у містечку Оксенфурт народжувалися практика, вигода й зиск.

Поет повільно їхав брудною, забитою людьми вуличкою, минаючи майстерні, крами, крамниці й крамнички, у яких, дякуючи Академії, виробляли й продавали десятки тисяч виробів і чудових речей, які були недоступні в інших закамарках світу й чиє виробництво в інших закамарках світу вважалося неможливим чи недоцільним. Минав він заїзди, корчми, ятки, будки, прилавки й переносні лотки, від яких плив смачний запах вигадливих, невідомих в інших закамарках світу наїдків, приготованих невідомими деінде способами, до того ж — із приправами, яких деінде не знали й не вживали. То був Оксенфурт, різнобарвне, веселе, гамірне й пахуче містечко чудес, на які спритні й винахідливі люди вміли перетворювати суху і безплідну теорію, що потроху виливалася з університету. Було це й містечко розваг, вічного фестивалю, постійного свята й безперестанного пияцтва. На його вуличках удень і вночі звучали музика, співи, дзенькіт келихів і стукіт кухлів, бо ж відомо, що ніщо так не посилює спрагу, як процес засвоєння знань. І хоча розпорядженням ректора студентам і бакалаврам заборонялося пити й гуляти до сутінок, в Оксенфурті пили та гуляли цілодобово, постійно, бо ж відомо, що коли щось і може посилити спрагу ще сильніше, ніж процес засвоєння знань, то тим чимось є повний або частковий сухий закон.

Любисток прицмокнув на свого каро-гнідого мерина, поїхав далі, пробиваючись крізь юрбу, що ходила вуличками. Торгівки, крамарі й мандрівні вирвигроші галасливо рекламували товар і послуги, збільшуючи розгардіяш, що панував навколо.

— Кальмари! Печені кальмари!

— Мазь проти корости! Тільки в мене! Надійна, чудова мазь!

— Коти, ловчі, чародійські коти! Послухайте тільки, добрі люди, як нявчать!

— Амулети! Еліксири! Любовні фільтри, коханчики й гарантовані афродизіаки! Від однієї пучки навіть небіжчик відчує бажання! Кому, кому?

— Зуби рву, майже без болю! Дешево, дешево!

— І скільки воно — дешево? — поцікавився Любисток, гризучи наколотого на шпичку кальмара, твердого, наче підметка.

— Два галери за годину!

Поет здригнувся, штурхнув валаха п’ятками. Озирнувся крадькома. Двоє мосьпанів, які йшли слідом за ним від ратуші, затрималися поблизу цирульні й удавали, що цікавлять їх послуги цирульника, виписані крейдою на дошці. Любисток не обманювався. Знав, що насправді їх цікавить.

Поїхав далі. Минув величезний будинок розпусти «Під бутоном троянди», де, як він знав, пропонували витончені, невідомі чи непопулярні в інших закамарках світу послуги. Розум його якийсь час боровся з бажанням поринути туди на годинку. Розум переміг. Любисток зітхнув і рушив у напрямку університету, намагаючись не дивитися у бік шинків, звідки лунали звуки веселих розваг.

Так, що тут багато говорити — трубадур кохав місто Оксенфурт.

Він знову озирнувся. Двоє мосьпанів не скористалися послугами цирульника, хоча беззаперечно потребували того. Зараз стояли біля крамнички з музичними інструментами, удаючи зацікавленість глиняними окаринами. Продавець аж зі шкіри дерся, розхвалюючи товар, розраховуючи на заробіток. Любисток знав, що розраховувати йому нема на що.

Направив коня до Брами Філософів, головних воріт Академії. Швидко вирішив формальності, які полягали в тому, щоб записатися до книги гостей і віддати мерина на стайню.

За Брамою Філософів його привітав інший світ. Терени університету були вилучені зі звичайної міської забудови, тут не відбувалося затятої боротьби за кожен сажень поверхні, як у всьому місті. Усе тут було майже таким, як його залишили ельфи. Широкі, посипані кольоровим гравієм алеї між зграбними особнячками, що тішили око, ажурні паркани, стіночки, живоплоти, канали, місточки, клумби й зелені парки тільки в небагатьох місцях було пригноблено якоюсь величною, суворою будівлею, зведеною в пізніші, післяельфійські часи. Усюди було чисто, спокійно й достойно — тут була заборонена будь-яка форма торгівлі і платних послуг, включно з розвагами чи утіхами тіла.

Алейками парку проходжувалися жаки, вчитуючись у книжки чи пергаменти. Інші, сидячи на лавках, газонах та клумбах, переповідали одне одному задані уроки, дискутували чи спроквола грали в чіт і лишку, у «козла», у «купу» чи в інші інтелектуальні ігри. Також достойно й поважно прогулювалися тут і професори, занурені в розмови й диспути. Крутилися і молодші бакалаври, із поглядами, втупленими в задки студенток. Любисток із радістю зрозумів, що від його часів у Академії нічого не змінилося.