Розділ 5

— І це твій гачок?

— Авжеж. Саме це. Я можу залагодити справу з темерійцями. Але не задарма. Куди виїхав відьмак, Любистку?

— До Новіграда, — збрехав трубадур, не роздумуючи. — Поїхав шукати там Ріенса.

— Помилка, помилка, — усміхнувся шпигун, удаючи, що не помітив брехні. — Бачиш, як погано, що він не переміг відрази й не сконтактував зі мною. Ми б заощадили вам зусиль. А ось темерійських агентів там — безліч. Скоріше за все, чекають на відьмака. Вони вже зрозуміли те, про що я знаю давно. А саме — що відьмак Ґеральт із Рівії, відповідним чином розпитаний, може відповісти на багато запитань. Запитань, які починають ставити перед собою служби усіх Чотирьох Королівств. Умова проста: відьмак прийде сюди, на кафедру, й відповість на ці запитання мені. Й матиме спокій. Я вгамую темерійців і гарантуватиму йому безпеку.

— Про які запитання йдеться? Може, я міг би на них відповісти?

— Не сміши мене, Любистку.

— А втім, — раптом відізвалася Філіппа Ейльгарт, — може, й міг би? Може, ти заощадив би нам час? Не забувай, Дійкстро, що наш поет сидить у цій пригоді по вуха й він уже тут, а відьмак — ще ні. Де дитина, з якою Ґеральта бачили в Кедвені? Дівчинка із сірим волоссям і зеленими очима? Та, про яку Ріенс розпитував тебе в Темерії, тоді, коли знайшов і катував? Га, Любистку? Що ти знаєш про ту дівчинку? Де відьмак її ховає? Куди поїхала Йеннефер, коли отримала листа від Ґеральта? Де переховується Трісс Мерігольд і які вона має причини переховуватися?

Дійкстра не ворухнувся, але за його зирком на чародійку Любисток зорієнтувався, що шпик здивований. Запитання, які поставила Філіппа, поставлені були, схоже, занадто рано. Й не тій особі. Скидалося, що запитання поставлені похапцем і необережно. Проблема полягала в тому, що Філіппу Ейльгарт можна було звинувачувати в усьому — окрім нерозважливості й необережності.

— Прикро мені, — сказав він повільно, — але на жодне з цих запитань я не знаю відповіді. Я б допоміг вам, якби міг. Але не можу.

Філіппа дивилася йому просто в очі.

— Любистку, — процідила. — Якщо ти знаєш, де перебуває та дівчинка, скажи нам. Присягаюся тобі, що і я, і Дійкстра турбуємося виключно про її безпеку. Про безпеку, яка під загрозою.

— Не сумніваюся, — збрехав поет, — що, власне, про те ви й турбуєтеся. Але я й насправді не знаю, про що ви говорите. Я у житті не бачив дитини, яка вас цікавить. А Ґеральт…

— Ґеральт, — урвав Дійкстра, — не допустив тебе до конфіденції, ані словечка тобі не пискнув, хоча, не сумніваюся, ти закидав його запитаннями. Цікаво, чому, як ти вважаєш, Любистку? Чи той простодушний, простачок, який відчуває відразу до шпиків, хто ти насправді? Не тисни на нього, Філіппо, шкода часу. Хріна він там знає, не дай обманути себе мудрими мінами й багатозначними усмішками. Він може допомогти нам виключно одним способом. Коли відьмак випірне з укриття, то сконтактує з ним — і ні з кім іншим. Уяви собі, він вважає його за свого друга.

Любисток повільно підвів голову.

— Авжеж, — підтвердив. — Вважає мене за такого. І уяви собі, Дійкстро, небезпідставно. Візьми це нарешті до відома й зроби висновки. Зробив? Ну то тепер вже можеш спробувати вдатися до шантажу.

— Ну-ну, — усміхнувся шпик. — Але ж ти й чутливий до цього. Та давай без закидонів, поете. Я жартував. Шантаж між нами, друзями? І мови про те не може бути. А твоєму відьмакові, повір мені, я не бажаю зла й не подумаю нашкодити. Хтозна, може, я навіть із ним домовлюся, для взаємної нашої користі? Але щоб до цього дійшло, я мушу з ним зустрітися. Коли він з’явиться, приведи його до мене, Любистку. Я дуже тебе прошу. Дуже прошу. Ти зрозумів, наскільки дуже?

Трубадур пирхнув.

— Я зрозумів, наскільки дуже.

— Хотів би я вірити, що це правда. Ну, а тепер іди вже. Орі, проведи пана трубадура до виходу.

— Бувай, — Любисток встав. — Бажаю успіхів у праці і в особистому житті. Моє шанування, Філіппо. А, так, Дійкстро! Агенти, які за мною лазять. Відклич їх.