Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

На довершення всього нас знову завалили рукописами з «Дослідженнями»… нас буквально засипали паперами й конвертами!.. всіх видів!.. нам загрожував арешт усього майна!.. Задовго до того, як нам вдалося б виростити першу картоплину! З цього приводу жандарми вже приходили познайомитися з нами… Наші витончені міркування про «Нову расу» злегка зачепили людей з прокуратури… Інспектор з академії, ще один наш заздрісник, висловив сумніви з приводу нашого права відкривати школу!.. Він міг сумніватися скільки завгодно! Зрештою, вони виявилися не такими вже й негідниками і лише скористалися нагодою, щоб попередити нас, хоч і дуже ввічливо, що для нас було б краще, враховуючи всі обставини, відкрити щось на кшталт дитячого садка… літнього табору… або навіть санаторію… Якщо ж ми будемо акцентувати увагу на педагогіці… То неминуче налаштуємо проти себе різні державні органи!..

Перед нами постав вибір!.. Загинути?.. Або вчити?.. Ми довго не могли на щось зважитися… Одного разу в неділю нас відвідала група доскіпливих батьків, вони йшли кілька годин пішки, щоб скласти про все власне враження… Вони ретельно оглянули місцевість, всі прибудови і загальний вигляд ділянки… Більше ми їх ніколи не бачили…

О! Ми вже почали потроху зневірятися! Ми наразилися на сильну протидію!.. Повне нерозуміння!.. Недоброзичливість! О! Це було надто важко!.. А потім раптом несподівано щось прояснилося!.. Ми одержали одна за одною вісімнадцять заяв про прийом!.. Це були свідомі батьки, які ненавиділи місто і його отруєну атмосферу!.. Вони в усьому підтримували нас!.. і зразу почали боротися за здійснення нашої реформи… за «Нову расу»… Вони прислали своїх малюків з авансом від загальної суми, щоб ті негайно вступили в нашу сільськогосподарську фалангу!.. Сто франків звідти, двісті звідти… Решта пізніше!.. Одні задатки!.. Ми не отримали жодної повної суми!.. Решту вони обіцяли віддати потім. Загалом, вони виявили добру волю!.. Продемонстрували свою реальну відданість… Звичайно, не абсолютну… вони економили, були обережними й сумнівалися…

Нарешті діти прибули на місце!.. Всього п'ятнадцять… дев'ятеро хлопчиків… шестеро дівчаток… Троє весь час були відсутні на перекличці… Нам слід було дослухатися до порад заступника судді… Діяти обачно!.. Не розкривати зразу всіх своїх карт! Певна обережність нам би не завадила… Пізніше, коли експеримент виявиться вдалим, факти говоритимуть самі за себе!.. У нас не буде відбою від охочих! І ми зможемо гордо розгорнути свій прапор… «Нова раса, цвіт полів».

На перший аванс, який принесли з собою діти, годі було купити щось путнє! Навіть усі необхідні ліжка! й матраци!.. Ми поклали всіх на солому… за принципом рівности!.. Дівчаток з одного боку… хлопчиків з іншого… У нас не було коштів навіть на те, щоб відіслати їх назад до батьків!.. грошей, що так раптово з'явилися, не вистачило й на тиждень… Усе розпорошилося на дюжину різних нагальних потреб… Не затрималося ні франка! Нотаріус забрав три чверті… Решта пішло на мідь… Приблизно п’ять бобін… але великих… на підставці, для зручнішого розмотування.

Товстуха передчувала можливі ускладнення й тому від самого початку була за картоплю-екстра, яка росте навіть узимку… Стійкішого сорту годі було знайти… Навіть у найгіршому випадку, якби опромінення Куртіаля не дало очікуваного результату… все одно можна було зібрати врожай… Було б дуже дивно, якби щось завадило йому вирости!.. Такого ніколи ще не траплялося! Ми всі взялися до роботи… Скрізь, де він говорив, натягли дріт… Про всяк випадок, для більшої певности на кожну картоплину ми намотали 2–3 витки латуні… Це була досить важка робота… Особливо коли врахувати, що доводилося працювати на схилі пагорба… просто на північному вітрі!.. Але навіть найдужчий вітер не заважав нашим дітлахам! Головним для них було весь час перебувати на повітрі! жодної хвилини у приміщенні! Майже всі вони були з передмістя… Вони нікого не слухалися. Особливо маленький миршавий Дюдюль, який хотів перемацати всіх дівчаток… Довелося покласти його спати між нами… Всі діти почали кашляти. На щастя, товстуха трохи тямила в медицині й обліпила їх припарками з голови до ніг!.. Їм було байдуже, хоч здирай з них шкіру, лише не тримай під замком! Вони весь час хотіли бути надворі! Хай там що!.. Ми готували досить багато їжі!.. Цілі казани супу!..

Через три тижні тяжкої праці величезне поле картоплі було повністю обмотане латунним дротом з тисячею відгалужень… то була клопітка робота… Струм!.. Де Перейру залишалося лише пустити його через мережу!.. О!.. Він розпакував свою машину… І випустив на картоплю…. в перші ж чверть години… серію потужних «інтенсивно-телуричних зарядів»… А потім по ходу справи ще кілька дрібних додаткових імпульсів… Він навіть уставав серед ночі, щоб додати ще порцію та стимульнути картоплю до максимального росту… Товстуха не могла спокійно дивитися, як він вибігає на холод… Вона схоплювалася з ліжка… й кричала, щоб він одягнувся.

Так без особливих змін проминув майже місяць, коли раптом Куртіаль почав шукати виправдання… Це був поганий знак!

— Гадаю, було б таки краще, — сказав він, — спробувати з цибулею-пореєм! — Він говорив про це старій дедалі частіше… Хотів бачити її реакцію… — Що б ти сказала з приводу редиски?..

Його дружина скоса зиркала на нього, злегка підвівши голову… недомовок вона не любила… Ставки було зроблено!.. Відступати було нікуди!

Наші вихованці просто розквітли, вони мали повну свободу! Їм ні в чому не суперечили, загалом, вони робили все, що заманеться! На власний розсуд… Самі!.. Влаштовували жахливі побоїща… А Дюдюль у свої сім з половиною років був найменшим і найзлішим… Старша з групи була вже майже дівчиною, Мезанж Рембо, білявка з зеленими очима, пухкими стегнами й гострими грудьми… Пані де Перейр не була аж також наївною, тож вона побоювалася цієї кралечки! Особливо під час її менструацій! Вона влаштувала їй щось на зразок спеціальної підстилки в кутку клуні, щоб та могла спати сама, коли у неї були місячні… Це не заважало їй вступати в інтимні зв'язки… шмаркачі теж ішли за покликом природи. Якось увечері листоноша заскочив її за каплицею на краю селища разом з Татавом, Жілем та Жульєном!.. Вони розважалися вчотирьох!..

Листоноша Есеб через свій маршрут завдав нам купу неприємностей… Він так і не отримав нового велосипеда від своєї адміністрації… його слід було чекати цілих два роки… Він ще не мав на нього права… Він нас терпіти не міг… Він вимагав у нас взуття, якого у нас самих не було! Він ходив практично безшумно і бачив багато цікавого. Того дня, коли він застукав дітлахів за розвагою… він спеціально повернувся, щоб нам напаскудити… Після того як він усе це побачив!.. Так ніби ми за це мали відповідати!.. Підглядайли завжди такі… Спершу вони насолоджуються на всю губу… піддивляються, а потім, коли справу зроблено, починають обурюватись… Подумаєш, знайшов про що говорити! Начебто ми не мали інших клопотів!

У нашому покинутому селищі ось уже двадцять років нічого не відбувалося… а з початком історії з картоплею все так і кипіло… Вервечка цікавих тяглася з ранку до вечора. Плітки і брехливі чутки розбурхували весь департамент… Жителі Персана і Салігона були у найвигіднішому становищі, вони жадали подробиць та уточнень. Від них годі було відкараскатися… Вони повсякчас запитували, чи це не є небезпечним? Чи не може наша система вибухнути? Спричинити землетрус?.. Та що більше минало часу з початку експерименту, то скромнішим ставав де Перейр… «Якщо»… «ймовірно» можна було почути від нього… дедалі частіше… Це не могло не турбувати. Раніше, в Пале-Роялі, він рідко говорив «якщо» або «ймовірно»… Через тиждень довелося зупинити динамо й мотор… Він пояснив це тим, що стало небезпечно продовжувати нарощування хвиль… що краще наразі зупинитися… щоб пізніше все відновити… Після невеликої перерви… телуричні хвилі цілком могли спричинити певні індивідуальні розлади… це ще не досліджено… це може призвести до наслідків, які важко передбачити… до фізіологічних відхилень… Сам де Перейр уже відчував певне пересичення… через те проміння в нього почалися запаморочення…

Цікаві селяни після таких промов починали стурбовано соватися. На нас знову посипалися скарги! І знову приперлися жандарми… Але про наш інтернат не можна було сказати нічого особливого… Діти аж ніяк не бідували… Ніхто з них не захворів… Правда, ми втратили сімох наших кроликів… Жорстокий падіж! Можливо, вони не витримали клімату?.. Або їжа була невідповідна?.. Нарешті жандарми пішли… Незабаром після цього нашим вихованцям довелося звикати до спартанського способу життя… Вони почали щораз більше нарікати… їх уже годі було стримати… Їм потрібна їжа!.. Вони були ладні зжерти весь округ… Й самі знайшли вихід із становища… Це була їхня власна ініціатива… Одного разу вони притягли нам цілих три мішки моркви… а наступного дня — ящик ріпи… І ще боби, скільки душі завгодно! Все це пішло на суп! Харчу в нас стало набагато більше!.. А потім ще дюжину яєць, три фунти масла і сала… Треба сказати, що ми його вже не мали… Це була справжня крадіжка! Аморальний вчинок!.. Пані де Перейр уже майже не виходила відтоді, як посадили картоплю, вона весь час сиділа біля дротів і виправляла пошкодження, щоб струм не зупинявся… Вона ходила в Персан лише раз на тиждень. Але цього ніхто навіть не помітив… Усі жерли досхочу! Таке раніше траплялося не часто!.. Наступного дня вони притягли стару курку!.. Уже обпатрану!.. Вона вмить перетворилася на бульйон… У нас був бенкет за бенкетом, бракувало лише вина… вони, напевне, не подумали про це… Та хай там як, але невдовзі на столі з'явилися ще й різні місцеві сухі вина. Де хлопчаки брали це все?.. Ми ні про що їх не питали!.. Приймали все без пояснень… На дрова, що горять, приємно дивитися, але це не дуже практично. Вогонь важко підтримувати, занадто багато йде дерева, його потрібно весь час підкидати… Але тут дітлахи десь знайшли вугільні брикети… І взялися возити їх на візку через поля… Тепер у нас було чудове вогнище… Правда, був ризик! Ми сподівалися, що картопля допоможе нам поліпшити наші справи… зберегти честь!.. і уникнути повної убогости!..

Коли з'явилися перші картоплини, ми збирали їх, як справжні скарби, відриваючи по одній на годину… щоб краще роздивитися!.. Ми знову запустили цю штуку з випромінюванням… Вона гула день і ніч!.. Бензину пішло дуже багато, а результатів щось не було видно… Крадена картопля, яку приносили хлопчаки, була набагато кращою!..

Де Перейр це помітив… Це його геть загнало в глухий кут… Він вважав, що у нас була неякісна латунь… Вона не мала потрібної провідности… цілком можливо, що так.

Ми знову зайшли до «Великої кулі»… Тільки на один раз, просто навідати… Нас зустріли там дуже погано… Боже мій! Просто жахливо! Служниці Агати вже не було, вона втекла з міським барабанщиком, батьком сімейства!.. І вони разом віддалися «розпусті»… У всьому був винен я! В селі та в околицях всі так вважали… хоча волочилися за нею всі!.. Просто відбою не було! Але саме я, мовляв, її розбестив! — говорили вони… Вони більше не хотіли нас знати — ні того, ні того! Відмовлялися грати з нами… Чути не хотіли про наших коней і перегони в Шантії… Тепер усі ставки збирав перукар, що жив навпроти пошти!.. Він перейняв нашу систему з конвертами й марками…

Ці люди з «Великої кулі» ще багато чого знали про наші ниці інстинкти! Їм було відомо, наприклад, що ми харчуємося за рахунок місцевих жителів!.. Тепер на двадцять кілометрів навкруг не залишилося курей… Те ж саме було з маслом і морквою!.. Винні були ми!.. Вони не сказали нам цього прямо, бо були лицемірні… Але вони заводили розлогі міркування вголос, з натяками на постріли з рушниці, яких не всім удасться уникнути… особливо зграї дармоїдів, які все одно закінчать на каторзі!.. Ось так!.. До того ж нас обсипали неприємними зауваженнями… Ми пішли не попрощавшись… Пішки до Блем було години дві… Ми мали час подумати про цей «люб'язний» прийом!..

Справи йшли не дуже добре… Наша затія зривалася… Де Перейр чудово це розумів… Я думав, він скаже мені про це… Але дорогою він говорив зовсім про інше… Про зірки й планети… про відстані до них та про їхні супутники… про казкові феєрії, що розгортаються поки ми спимо… Про такі щільні сузір'я, що вони нагадують справжні зоряні хмари…

Ми йшли вже досить довго… Він аж засапався… Він завжди дуже хвилювався, коли йшлося про небо й космічні орбіти… Це вдаряло йому в голову… Йому довелося збавити крок!.. Ми видерлися на пагорб… Він ще досі не міг віддихатися. Ми присіли.