Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

Ще до полудня, поки ми їли, він тинявся попри огорожу… Впускати його ми не хотіли. Ми його вже кілька разів виганяли під різними приводами… Хіба ми не маємо права закінчити столування… Хай йому біс! Цей навіжений ніяк не міг встояти на одному місці! На нього було страшно дивитися… Від хвилювання він бгав у руках свого капелюха… І навіть жував його краї… Він щораз брався ходити, схрестивши руки за спиною… Згорблений, насуплений. Він кидався туди-сюди, як звір у клітці! Хоча і був на широкій дорозі!.. Ба більше, кожні п'ять хвилин він кричав нам крізь двері: «Не пошкодьте вбиральню! Я оглядав горщик! Він був ціленький. Обережніше з моїм умивальником! Новий коштує двісті франків!..»

Нараз він не витримав!.. І знову поперся в сад. Зробив три кроки доріжкою… Ми рішуче вийшли і випхали його… Він ще не мав на це права! Таке нечуване нахабство просто обурило Куртіаля!..

«Дім переходить у вашу власність лише о шостій вечора! Чекайте до сутінок! Це чітко обумовлено в нашому договорі… До сутінок». Він мав від чого втратити голову!..

Покупець взявся спостерігати здалеку. Він нарікав дедалі гучніше. Нам навіть довелося зачинити вікно, аби спокійно обговорити наші справи… Куди ми вирушимо? В той бік? Чи в той? Скільки у нас залишалося грошей? У Куртіаля? Та в мене?

Де Перейр зі своїм сільськогосподарським планом та радіотелуричною технікою коштував би нам шалених грошей! Він запевняв, що це не надто дорого… Нарешті починалася справжня справа… Ми мали повірити йому на слово… Він уже нагледів місце для випробувань… Одну галявину в департаменті Сена і Уаза. Найширші можливості… Якщо вірити його словам… Ферму нам віддавали практично задурно… Зрештою, це було вже обговорено з агентством… Цей шахрай обвів нас довкола пальця! Він владнав усі свої справи!.. Він уже телеграфував… І показав нам оголошення в газеті «Еко дю Терруар». Він не приховував свого задоволення, коли побачив наші пики… Товстуха і я не надто зраділи… «Велика ділянка, витягнута на південь. Заняття овочівництвом бажане, але не обов'язкове… Будівля в бездоганному стані…» тощо.

— Сміливіше! Хай йому чорт! А чого ви хотіли від мене? Шале в Булонському лісі?.. В Баґатель?.. То треба було мене попередити!.. Я знайшов це оголошення! На сторінці про «продаж власности»… — він уже насолоджувався перспективами… Ніби читаючи між рядків… Тепер або ніколи!..

Покупець нашого будинку, поки ми снідали, продовжував галасувати й корчитися біля ґратчатого паркана… На нього було шкода дивитися, очі в нього вилізли з орбіт… І звисали на щоки… Від сильного лементу рот більше не стулявся… Звідти тепер вискакували бульбашки… До шостої покупець можливо й не протримається!.. Жадання було занадто сильним! «Згляньтеся! Змилуйтеся!»— благав він нас…

Куртіаль мав швидше доїсти сир, аби ще заскочити на телеграф і підтвердити свій «вибір». Покупця таки впустили. Нещасний від вдячности почав лизати сходинки!..

Ми вдвох з пані де Перейр заходилися збирати речі… Різний дріб'язок, каструлі, матраци… Все, що не було продано!.. Ми мали прихопити з собою!.. На довершення всього я мав ще потемки пертися до Арок Монпасьє… І роздивитися там, на місці, чи справді нічого не можна врятувати?.. Можливо, мені вдасться виловити нашу копіювальну машину? Вона була нашою гордістю! Абсолютно нова чудова машина, така необхідна нам зараз… А невелика плита «Мірмідор»? Яка працювала на оливі?.. І можливо, ще три або чотири підшивки старих брошур?.. Особливо космогонію, що була видрукувана на цупкому папері сорту «Альфа»! Куртіаль її дуже цінував… Можливо, ці гади не встигли ще все зруйнувати й підірвати?.. Може, там ще щось залишилося під уламками? А мініатюрний альтиметр?.. Подарунок з Південної Америки!.. Куртіаль не переживе, якщо його не вдасться знайти!.. Звісно! Я спробую!.. Вирішено!.. Але найсумнішим було те, що вона також збиралася йти!.. вона не настільки мені довіряла! хотіла переконатися у всьому сама!.. У цьому питанні вона не могла повністю покластися на мене!.. «Я піду з вами, Фердінане! Я піду з вами!..» Вона ще не бачила на власні очі того, що сталося!.. І в неї жевріли якісь надії!.. Певно, вона вважала, що з неї просто посміялися…

Куртіаль повернувся з пошти. Ми з пані де Перейр пішли в кімнату розбирати останні шафи… А йому, своєю чергою, довелося вести диспут з цим йолопом, який далі продовжував протестувати з приводу нібито порушених нами умов!.. Ледь не силоміць нам вдалося забрати всі наші манатки і прихопити ще кілька рушників… Опинившись у будинку, він геть знахабнів. Аби навчити його пристойної поведінки, ми вирішили знову випхати його за двері! Тоді він так учепився у ґрати, що погнулося пруття… І його затисло… Як щура в мишоловці!.. Ніколи я ще не бачив, щоб людина так страшенно корчилася!.. Це був жахливий покупець!.. Він був настільки навіженим, що навіть не помітив, як ми зі старою пішли… ми сіли на потяг-омнібус…

Коли ми прибули в Париж, уже споночіло… Ми поспішали… В Ґалереях Пале ми нікого не зустріли… Всі сусідні крамниці було вже замкнено… На місці нашої хати зяяла одна велика діра… Безодня з хисткими балками… Тільки тепер стара зрозуміла, що сталася справжня катастрофа!.. Від «Майстротрону» нічого не залишилося! Справді!.. Тільки огидна купа сміття… Схилившись над прірвою, ми ретельно оглядали уламки… Нам вдалося розрізнити залишки нашого Алькасара!.. Куточок Вкладника!.. Купа картону і сміття під горою каміння!.. там же був і цей жахливий дзвін! Катапульта!.. Він застряг між фундаментом і підвалом… І затуляв собою всю западину!.. Коли мамуся Куртіаль усе це побачила, вона таки вирішила спуститися вниз… Вона була переконана, що хоч що-небудь удасться врятувати… Я говорив їй, що не варто так ризикувати… Ось-ось все остаточно завалиться! Й розчавить її!.. Та вона наполягала… Вона ступила, балансуючи, на висячу балку… Я тримав її за руку… згори… Мною аж тіпало, коли я дивився, як вона гойдається над безоднею… Вона підв'язала свої спідниці, задерши їх до талії. Зауваживши просвіт між стіною і дзвоном, вона полізла туди… Й зникла в темряві… Я чув, як вона вовтузиться у глибині безодні… Тоді я гукнув її… мені було дуже страшно… Мій голос відлунював, як у ґроті… Вона не відповіла… Приблизно за півгодини вона знову з'явилася в отворі… Й покликала мене на допомогу… Я досить вдало підхопив її за петлі жакета… І став тягти з усіх сил… Нарешті вона виринула на поверхню, вся обліплена сміттям… Вона скидалася на величезний лантух… Я тяг щосили, стоячи на краю… Мені було дуже важко!.. Я помітив, що вона щось волоче за собою… Величезний шмат кулі!.. Шматок «Архімеда»… Гігантський! Червоний клапоть із латок… Я добре знав це лахміття… Я сам ховав його між столом і підвальним вікном… У неї була чудова пам'ять! Вона була дуже щаслива…

— Знаєш, це нам згодиться! — бадьоро сказала вона… — Це ж справжній каучук! Справжній. Серйозно!.. Ти не уявляєш, який він міцний.

— Ну так! Звичайно!.. — я таки добре це знав, адже стільки разів використовував його для латок на оболонці нашого «Завзятого»… Принаймні важив він чимало… Навіть коли його акуратно склали, з нього вийшов здоровенний пакунок… Заввишки з людину та й не меншою вагою… Вона не бажала залишати його там… Хай там як, а вона хотіла забрати його з собою…

— Ну, вже час… — сказав я… А вона таки була при силі: завдала пакунок собі на спину і так з ним і пошкутильгала… Я неквапно йшов за нею до вулиці Радзивілл… Там я сказав їй:

— Ідіть уперед, пані, але не поспішайте! Йдіть потихеньку!.. Зупиняйтеся на кожному розі. Остерігайтеся машин! У вас доволі часу! Я йду за вами!.. Наздожену вас на вулиці Лафаєтт! Я ще маю зайти в «Заколот»… Не треба, щоб вони вас бачили… Я залишив ключ хлопчикові!.. Ключ від горища!.. Мені треба туди зазирнути…

Це був лише привід, щоб ненадовго повернутися назад. Я хотів подивитися під арками, чи нема там Віолетти… Тепер вона отиралася ближче до Колоніальної Ґалереї… Вона помітила мене ще здалеку… Закричала: Гей! Гей!.. І підбігла… Вона бачила мене зі старою, але не наважилася підійти… Я кинувся її розпитувати, й вона розповіла мені подробиці… Про те, що було після нашого від'їзду… Відразу після катастрофи… Все пішло шкереберть! Рейвах не вщухав ні на хвилину!.. Навіть жінкам поліція задавала тисячу запитань!.. Вони цікавилися подробицями нашого життя!.. Чи не продавали ми кокаїн? Чи не грали на кінних перегонах? Чи не займалися гральним бізнесом? Порнографією? Чи не приймали іноземців? Чи не було у нас зброї? Чи ми не пов'язані з анархістами?.. Дівчата просто збожеволіли від страху… Вони не наважувалися тепер і близько підходити до руїн!.. і тинялися біля інших Ґалерей… Найбільше вони потерпали, що у них заберуть їхні картки!.. Взагалі вони побоювался можливих наслідків!.. Невдоволені були всі… Сусідні крамарі теж захвилювалися… Й ополчилися проти нас. Так, що годі було навіть уявити… Всі вони раптом сповнилися обурення й люті! Навіть направили петицію префектові Сени… З вимогою очистити Пале-Рояль!.. Щоб більше не було місця постійним дебошам! Нас слід було позбавити можливости займатися там справами! Ці макоцвітні недоумки не хотіли, щоб ми й далі їх розбещували!.. Віолетта відчувала до мене симпатію і хотіла, щоб я залишився… Проте вона була переконана, що, якщо ми повернемося на те саме місце, скандали не вщухатимуть, і нас таки запроторять у в'язницю… Ну звісно! Це було очевидно!.. Ми мали звалювати!.. Щоб нас більше тут не бачили!.. Не варто було бавитися з вогнем! Я теж так думав!.. Звалювати — й годі! Але що ж я буду робити? Працювати, але ким?.. Її це мало хвилювало… І я нічого певного сказати не міг… Я сам достоту ще нічого не знав… Буду точно десь на селі… Почувши це, вона відразу ж заявила, що могла б до мене приїхати… особливо під час хвороби!.. Це з нею іноді траплялося! Їй частенько треба було їхати на два-три тижні не тільки через хвороби, але й через легені… Вона харкала кров'ю… На селі кашель припинявся… Це був найефективніший засіб… Вона набирала там по кілограму за день… Так ми й домовилися… Я повинен був написати їй першим, до запитання… Але обставини склалися так, що я не зміг дотримати слова… Я весь час відкладав з листом до наступного тижня… І вже через багато років, проїжджаючи через Пале… під час війни… я не знайшов її серед інших… Я запитував у всіх жінок… Навіть ім'я Віолетта… не говорило їм нічого… Ніхто її не пам'ятав… Усі вони були новенькі…

Тож ми мусили якнайшвидше тікати вже цієї ночі. Нічого не вдієш… Я ледь не розривався на шматки!.. Я хотів ще заскочити в Пасаж Березіна, щоб попередити своїх старих про те, що їду з де Перейром у провінцію… Щоб вони не здіймали ґвалту… і не розшукували мене з поліцією…

Коли я прийшов, мати була внизу в крамниці й намагалася надати своєму ганчір'ю привабливішого вигляду, вона щойно повернулася зі своєю колекцією з Терну…

Мій батько теж спустився… Почув, як ми розмовляємо… Я не бачив його вже два роки. Від газового освітлення всі обличчя стають мертвотно-блідими, а він був просто жахливо блідий!.. Можливо, від здивування він почав так сильно затинатися, що йому довелося замовкнути… Він не міг вимовити жодного слова!.. Він не розумів того, що я говорю. Я їду на село… Він не заперечував… Ні!.. Вони були згодні на все. Аби тільки я знову не сів їм на шию!.. Я мав виплутуватися самотужки! В іншому місці! Як завгодно! Їм було байдуже!.. В Іль-де-Франс або в Конґо… їх це мало обходило…

Мій батько тонув у своєму старому одязі! Штани взагалі незрозуміло на чому тримались!.. Він так схуд, просто весь зісох, що його великий кашкет теліпався на голові… з'їжджаючи на очі… Він дивився на мене з-під нього, очевидно не вловлюючи сенсу фраз… Даремно я торочив йому, що пов'язую своє майбутнє із сільським господарством… «А! А!» — відповідав він мені… й навіть не був цим здивований!..