Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

— Куди ж він подався?.. Ти не бачив його у дворі?..

— Та ні!.. Ні!.. Я нічого не бачив!..

Мезанж схопилася й заторохтіла, що бачила дивний сон!.. Господар Куртіаль катався верхи на слоні!.. Момент не дуже пасував для таких дурниць… Ми намагалися пригадати, що він говорив напередодні… Жер за десятьох! Це ми пам'ятали… Може, йому стало зле?.. Він замерз у дворі?.. Ми не знали, що й думати!.. Запалення? Разом з хлопцями ми кинулися на пошуки!.. Перерили всю солому… оглянули всі закутки в будинку… Всі прибудови, два сараї та хатину для дослідів… У будинку його не було… Ми пішли через поле… оглянули найближчі околиці… а потім далі… Обнишпорили всі яри, всі чагарники… Комусь могло здатися, що ми збираємо ягоди на всьому плато!.. Ми спустили собаку Дюдюля… Куртіаля так ніде й не було!.. Потім ми знову зібралися разом… Щоб прочесати весь ліс… Він часто там прогулювався… І тут один з хлопців зауважив, що високо на брамі було щось написано крейдою… «Хай щастить! Хай щастить!» — великими друкованими літерами… Це був його почерк…

Стара спершу нічого не могла второпати… І лише не переставала бурмотіти: «Хай щастить! Хай щастить!..»

— Що це означає?.. Але ж, Боже мій! Він утік!.. — раптом їй спало на думку!.. — Йому наплювати на мене!.. О! Їй-богу! О! Хай щастить!.. Це ж треба таке!.. Хай щастить! І це він посмів сказати! Мені!.. Ось як він зі мною розмовляє!.. О! Скажіть на милість! Яке нахабство! О!.. — вона розлютилася не на жарт. І в цьому не було нічого дивного!..

— Так, це очевидно!.. Пан утік!.. Здимів!.. Вирушив на екскурсію… звалив у місто! покидьок! покидьок! це катастрофа! Хай щастить!.. І все!.. І я маю цим задовольнитися!.. Значить, це все, що я заслужила? Га?.. Порпатися в цьому гної?.. Заварив кашу, а розсьорбувати будеш ти, стара шкапо!.. Викручуйся, як хочеш!.. Хай щастить!.. Це ж треба?.. Скажи мені, Фердінане! Що ти гадаєш?.. О! Смердючий козел!..

Дітлахи слухали її голосіння, роззявивши роти!.. Мені не хотілося підкладати дров до багаття!.. Я дав їй трохи охолонути… Але про себе думав… «Старому остогидли ми всі й ця картопля!.. Він змився… І тепер його не так скоро побачиш!..» Я передчував це… Пригадав його слова… Й ці спогади терзали мене… О! Звісно, йому доводилося нелегко… Але все ж, як він міг на це зважитися?.. Сволота… Залишити нас усіх разом?.. По вуха в лайні… Це було цілком у його дусі… Він був потайний, озлоблений, відлюдькуватий… як тридцять шість ведмедів… Годі було дивуватися… Я завжди був готовий до цього. «Дрібниці не мають значення!.. Вони лише затьмарюють життя!.. Все, що потрібно, — це прийняти рішення… Велике!.. Фердінане! Велике! Ти чуєш мене?..» Я чув… То були лише слова… А що коли він справді вирішив покінчити з нами, раз і назавжди!.. Це було підло!.. Нічого хорошого нам не світило!.. Як ми виплутаємося з цього?.. Стара тисячу разів мала слушність!.. Що нам тепер робити з усім його телуровим мотлохом?.. Абсолютно нічого!.. Щоб потім стати винними в провалі справи?.. Як ми зможемо виправдатися? Ми добряче влипли… Принаймні він міг своєю балаканиною напустити туману… якось заплутати цих дикунів!.. Але ми?.. То був кінець.

Це видавалось якимось злим жартом… Ми намагалися хоч щось збагнути. Стара потроху заспокоювалася… Дітвора перевернула всю халупу… Вони навіть видерлися на горище. Й обшукали там усі коробки… «Він повернеться?.. Він не повернеться?» — тільки й було чути.

У Блемі не було підвалу, де можна було сховатися, як у Пале Роялі… можливо, він був десь далеко?.. Може, це лише тимчасова примха?.. Забаганка маніяка?.. Куди ми подінемося з дітьми, якщо він більше не повернеться?.. Коли стара починала думати про це, до неї поверталася слабка надія… Вона говорила собі, що це неможливо, він не настільки безсердечний… це всього лише дурнуватий жарт… він скоро повернеться, хай там як… Ми починали вірити… Проте підстав для цього не мали жодних… Сама лише нагальна необхідність для нас, щоб так було.

Ранок добігав кінця, було вже близько одинадцятої, коли з'явився цей гад, листоноша… Я першим помітив його… Я дивився у вікно… Він наблизився… але не зайшов у будинок… Просто зупинився біля дверей… І на мигах показав мені, аби я вийшов… він, мовляв, хоче поговорити зі мною… й пошвидше… Я вискочив… Він підійшов до мене на ґанок і схвильовано зашепотів…

— Поквапся! Біжи, подивися на свого старого!.. Він там на дорозі за переходом Дрюв… на підйомі на Салігон! Ти знаєш невеликий дерев'яний місток?.. там він порішив себе!.. Люди з Плака все чули… Син Артон та матуся Жанна… Близько шостої години… Зі своєї рушниці… Вони веліли мені передати вам… Ти можеш його забрати, якщо хочеш… Я нічого не бачив, ти зрозумів?.. Вони теж нічого не знають… Вони лише чули постріл… І ось ще два листи… Обидва для нього… — Навіть не сказавши «до побачення», він пішов уздовж стіни… В нього не було велосипеда, й він рушив просто через поле… Я бачив, як він дійшов до горішньої дороги, що веде в Бріон через ліс.

Пошепки на вухо я розповів їй про все… так, щоб дітлахи не чули… Вона вискочила за двері… Й помчала щодуху… Побігла просто по камінню… Я навіть не встиг доказати… Мені довелося заспокоювати пацанів… Вони боялися, що щось станеться!

— Вгомоніться!.. Не потикайтесь на вулицю!.. Я наздожену стару!.. А ви поки пошукайте Куртіаля!.. Я впевнений, він ще тут!.. Десь ховається!.. Не міг же він випаруватися!.. Переверніть усю солому! перетрусіть усі оберемки!.. Він, напевно, там хропе! А ми сходимо до жандармів!.. Вони викликали нас в Мелуар!.. Тому й листоноша приходив… Це дуже терміново… Не бійтеся! Залишайтеся й будьте чемними!.. Ми повернемося за дві години… Дивіться, щоб з вулиці вас ніхто не чув! Анічичирк!.. понишпоріть на антресолях! Зазирність в конюшню!.. У скринях ще не дивилися!..

Дітлахи страшенно боялися поліцаїв… Тож щодо цього я був спокійний! Вони нізащо не підуть за нами! Вони відчували, що тут пахне смаженим… Але в чому річ?.. Не знали…

— Зачиніть гарненько двері!.. — наказав я… Й зиркнув у вікно… Мамуся вже була чортзна-де!.. Я кинувся за нею чвалом… Мені було непросто її наздогнати… Вона мчала щодуху через ліси й поля! Нарешті я таки наздогнав її! Я ледве переводив подих! Хай йому біс!.. Головне, не відстати від неї знову!.. Я спробував зібратися з думками… так… просто на бігу!.. У цій гарячковій гонитві… У мене стали закрадатися наймерзенніші підозри… «Чорт забирай!» — сказав я собі!.. «Ну і йолоп же ти, хлопче! Це ж справжня дурниця… Злий жарт!.. Із цим містком через Дрюв!.. А ти й повірив! Це ж маячня! Підла, нахабна брехня!.. Похмурий розіграш та й годі!» О! Мене добряче накололи!.. цей листоноша справжня сволота!.. Він цілком здатен на таку капость!.. А решта антропофагів?.. Вони теж не вселяли жодної довіри!.. На бігу мені спало на думку… що наш татусь у цей самий час, коли ми надсаджуємося й мчимо за його трупом… Де він перебуває? Скорше за все, у «Великій кулі»… Жере ковбасу, запиваючи її анісовою горілкою!.. А нас просто ошукали! І в цьому не було нічого дивного… Адже ми були простаки й ідіоти!.. А обдурити нас можна було без особливих зусиль!..

За широкою рівниною… після розмоклих грядок починався крутий узвіз схилом горба… Коли ми підійнялися на нього на саму гору, перед нами відкрився весь навколишній краєвид!.. Ми з господинею хекали важче, ніж бики. На секунду ми сіли край дороги, щоб трохи краще розгледітись… Бідолаха недобачала… Тимчасом як я мав чудовий зір… У радіусі двадцяти кілометрів від мене ніщо б не сховалося. Звідти, з вершини, за річкою Дрюв, яка текла внизу… між містком і закрутом дороги… прямо там, посеред шляху я помітив щось таке, як великий пакунок… Помилки бути не могло!.. Ще кілометрів зо три ми йшли по жорстві… О! А потім за мить… з першого погляду!.. Я зрозумів, хто це… За сірим рединґотом… та за жовтими штаньми… Ми наддали ходу… Спустилися зі схилу… «Ідіть! Ідіть! — сказав я їй. — Ви йдіть прямо!.. А я побіжу низом! Стежкою!..»

Я зрізав добрий шмат шляху… і був унизу вже за хвилину… там… просто перед ним… Старий якось увесь скорчився й зіщулився у своїх штанях… Але все ж це був він!.. А голови й зовсім не було!.. Її всю розтрощило. Череп майже повністю знесло… Невідомо куди!.. Він усе ще тримав рушницю, стискаючи її в руках. Два дула було запхано в рот, й вони проходили крізь усю голову… Через усе місиво… Шматки м'яса, лахи, слиз, нитки… Великі згустки крови серед волосся… Очей більше не було… Вони вискочили… Ніс ніби провалився досередини… Залишилася лише діра на обличчі… з ослизлими краями, яку посередині затикав згусток крови… що нагадував шматок тіста… кров струменіла дорогою… Особливо текло з підборіддя, яке перетворилося на справжню губку… До самої канави… натекли цілі калюжі, які вкрилися льодом… Тепер стара все добре роздивилася… Вона завмерла… не зронивши ні звуку! Я оговтався першим. «Віднесімо його на насип», — сказав я. Ми стали на коліна… й ледь зрушили тіло… Спробували його підняти, напружилися… Я потяг за голову… Підняти було неможливо!.. Всі зусилля були марні!.. Тіло занадто примерзло… Вуха просто припаялися!.. Все ніби зрослося з жорствою і льодом… Тулуб ще можна було б підняти, якби потягти посильніше… Але не голову!.. Це була справжня каша, яка утворювала єдине ціле з камінням на дорозі… Неможливо… Тіло, зігнуте літерою Z… голову проштрикнула рушниця, яку ще слід було розрядити… а потім уже витягати… У нього страшенно покорчило ноги… ступні були загнуті назад… Напевно, він бився в конвульсіях, поки не задубів… Я роззирнувся… Й помітив унизу ферму… Може, це ферма листоноші?.. Та сама, про яку він мені розповідав?.. Плаке? Я подумав: «Ось це місце… Напевне, це вона…» Я сказав старій…

— Гей, залишайтеся тут!.. Я сходжу за людьми!.. Я зараз же вернуся!.. Вони нам допоможуть!.. Нікуди не йдіть!.. Напевне, це ферма Жанни!.. Вони все чули.

Я підійшов до будинку… Й постукав спершу в двері, а потім у віконниці… Нікого… Я знову постукав… обійшов навколо стайні… Прочинив хвіртку й зайшов у двір… Я стукав!.. Кричав… Ніхто не відповідав!.. Проте я відчував, що люди там були… З комина йшов дим!.. Я почав трясти двері… Гатити у вікна… Я ладен був рознести всі віконниці, якщо ніхто не вийде… Нарешті з'явилася чиясь пика… Це був синок матусі Жанни… від першого шлюбу!.. Артон… Він був наляканий… І лише трохи висунув свою мармизу… Я пояснив йому, чого мені треба… Якийсь транспорт… О! Почувши це, матуся теж вискочила… й затряслася… Вона була проти… Нараз її охопило сильне збудження… Вона не хотіла про це навіть говорити!.. Вона заткнула рот своєму смердючому виродкові… Й заборонила йому виходити!.. Чорт забирай, він так і залишиться там!.. Разом зі старою!.. Якщо я не зможу забрати його з поля… Треба сходити за жандармами!.. «Вони для цього й існують!» Нізащо на світі Артон не втрутиться в цю справу… Вони нічого не бачили!.. Нічого не чули! Вони взагалі не розуміють, про що йдеться!

Матуся Перейр піднялася на край схилу й згори спостерігала за нашими перемовинами!.. Вона просто моторошно кричала!.. Й створювала страшенний шум… Це було схоже на неї… Щойно минуло перше потрясіння, вона більше не стримувалася!.. Я показав цим двом дикунам на цю жінку в розпачі!..