Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

— У мене… скажи, Клеманс? У мене таки сильно боліла голова… Сьогодні вдень… Це якось дивно… Адже зовсім не жарко?

Він замислився над цим… Він думав лише про свої хвороби… Його більше не цікавило, йду я чи залишаюся!.. Тут я чи там! Він занадто довго чекав… особливо після жахливого провалу в «Конніванс-Енсанді»… Він уже не міг ні про що думати… Це був страшний удар… У конторі «Коксінель» йому було дуже важко… його самолюбство постійно вражали!.. Ставало дедалі гірше! Він був таким пригніченим, що протягом декількох тижнів зовсім не голився. Почувався цілком спустошеним… Навіть не хотів змінити сорочки…

Коли я прийшов, вони ще не сідали до столу… Вона пояснила мені, що часи скрутні, в крамниці також невесело… й застелила скатертину. Вона накульгувала трохи по-іншому, можливо менше… Як і раніше, мати дуже страждала, але тепер більше через ліву ногу. Вона все схлипувала й стогнала… Варто було їй лише присісти й відволіктися від болю… як повертався з достави батько… Він виглядав охлялим… сильно задихався… Він теж присів до столу… більше не говорив і не лаявся… А лише повільно жував… цибулю-порей… Час від часу в нього наставало просвітлення, й він трохи повертався до життя… Направду за час мого перебування там це було всього двічі… Просвітлення виражалося в бурчанні… в лайках, які він починав бурмотіти в тарілку, та в глухих хрипах… «Боже мій! Хай вас усіх чорти візьмуть!..» Знову починав своє бурмотіння… Підводився… Виходив із-за столу та йшов погойдуючись!.. Уздовж невеликої перегородки, що відділяла кухню… вона була тонка, як шкоринка… Він бив по ній двічі-тричі… Але більше не міг… задкував… І вилазив на стілець… очі його блукали по плитках на підлозі… внизу… руки теліпалися… Мати тихенько нацуплювала на нього кашкет… та робила мені знаки, щоб я не дивився на нього… Вона вже звикла… Втім, це не могло його бентежити… Він уже нічого не помічав… він зациклився на своєму занадто важкому становищі в конторі… Він переймався лише цим… Уже два чи три місяці він спав лише одну годину на добу… Його голова була забита власними клопотами… інше його не обходило… Навіть на торгівлю йому було тепер начхати… Він не бажав про це навіть чути… Мою матір це цілком влаштовувало… Я не знав, що й сказати… Я буквально остовпів і не наважувався поворухнутись! Я таки спробував трохи розповісти про себе… Так, якусь дещицю… Не все, звичайно!.. Тільки щоб їх трохи розважити й розрядити атмосферу!.. Тут їх обох раптом немов перекосило! Варто було їм лише почути мою балаканину!.. Несподівано це справило протилежний ефект!.. О! Хай йому чорт! Це мене просто спантеличило! Я теж розлютився! До біса! Зрештою!.. Я всім цим був уже ситий по горло! Я вже доволі мовчав! і тоді, й тепер!.. Я ж прийшов не жебрати! Не заради грошей! Або харчів! І нічого у них не просив!.. просто мені не хотілося вдавати співчуття! Бідкатися перед ними!.. Вникати в їхні біди… Я прийшов не для того, щоб мене втішали!.. І не для того, щоб скаржитися… Просто прийшов попрощатися… Хай йому грець! Ото й усього!.. Що їм ще треба?..

Жартома я сказав їм:

— Із села я пришлю вам насіння повійки!.. Ці квіти добре ростимуть на четвертому поверсі… І поплетуться на скляний дах!

Я сказав перше, що спало мені на думку…

— О! Зразу видно, що ти не особливо напружуєшся! Ти не надриваєшся! Чи не пнешся зі шкіри! Щоб виконати роботу вчасно! О! Яка мила безтурботність!..

А! Чорт! Так ніби тільки у них були невдачі, неприємності та важкі випробування. Все, що траплялося зі мною, нічого не важило! Якщо послухати цих гадів, то у всіх своїх нещастях був винен лише я сам… Я відчував страшенну злість на них! Я був просто лайном! Нахабою! Ганьбив їх! У той час як вони були тільки жертвами!.. Годі нас порівнювати! Я не мав права на помилку в моїй такій щасливій юності!.. І тим паче збиватися зі шляху істинного!.. І це я мав постійно вислуховувати! Засвоювати!.. з дня у день… Я нікчема! І ще раз нікчема! Все ясно! Варто було мені лише трохи посидіти за столом — спочатку була квасоля, а потім ементальський сир — і все минуле постало у мене перед очима… Мати ледве стримувала сльози, її голос затремтів… І вона замовкла… Це було дуже великодушно з її боку… Я б із задоволенням попросив у них пробачення за всі мої помилки, забаганки, неймовірні збочення й тяжкі злочини!.. Якби ж цього було достатньо!.. Якби ж це була єдина причина, що змушує її страждати!.. Якби лише це мучило її!.. Я б, звичайно, попросив у неї вибачення! А потім одразу б змився!.. Щоб покінчити з усім цим, я ладен був зізнатися, що мені завжди неймовірно щастило! Просто шалено! Що я страшенно розбещений!.. Що все своє життя я лише те й робив, що розважався!.. Гаразд! Я готовий був сказати що завгодно, аби лише вона відчепилась… Я вже зиркав на двері… Але вона жестом попросила мене залишитися… Батько піднявся до себе в кімнату… Він почувався не зовсім добре… Підіймався сходами, чіпляючись за перила… Йому треба було принаймні хвилин п'ять, аби дістатися до четвертого поверху. А потім, коли ми залишилися самі, вона ще дужче стала скаржитися… Розповіла мені всі подробиці… Як вона гарує, щоб звести кінці з кінцями!.. І про своє нове заняття… Щоранку вона ходила тепер у крамницю позументів… І заробляла таким чином уже майже двісті франків… Удень вона лікувалася, тобто сиділа в крамниці, поклавши ногу на стілець… Вона більше не могла бачити цього Капрона… Він увесь час торочив їй про необхідність повного спокою!.. Тоді як їй доводилося постійно крутитися!.. Саме у цьому полягав увесь сенс її існування… Вона воліла лікуватися сама методом Распая[74]… Вона купила його книгу… Там описувалися всі зілля… суміші… настоянки… І навіть олія з резеди для вечірнього масажу ніг… У неї все ще були нариви, але біль від них був стерпним, і ногу вже не так розпирало. Вони майже відразу ж лопалися. Та найголовніше, не заважали їй ходити!.. Вона показала мені свою ногу… Таке враження, ніби, починаючи з коліна, м'ясо було намотано на палицю… Шкіра всюди жовта, вкрита товстою кіркою, з-під якої місцями сочилася рідина… «Це нічого, воно досить швидко минає!.. Одразу ж усе заспокоюється, і стає набагато ліпше… але перед цим — просто жахливо, перш ніж прорвати, все це стає фіолетовим!.. На щастя, я маю припарки!.. Не знаю, що б я без них робила!.. Ти не уявляєш, як вони допомагають мені! Без них я стала б калікою!..» А потім вона знову завела мову про свого Оґюста… Про те, що він гине… й більше не дає ради своїм нервам… про всі його нічні страхи… Найбільше він боявся звільнення з роботи… Від цього він навіть прокидався ночами в холодному поту… схоплювався з ліжка й волав: «Рятуйте! Рятуйте!..» Останнього разу він кричав так гучно, що сусіди в Пасажі попрокидалися… Вони вирішили, що у нас бійка!.. Що це я знову прийшов, аби задушити його!.. Вони всі примчали сюди! Під час таких нападів батько був сам не свій… Насилу вдалося знову вкласти його в ліжко… Потім ще кілька годин йому прикладали до голови холодні компреси… Тоді й починалися кризи… вони весь час посилювалися… То була просто пекельна мука!.. Страждання не припинялися ні на секунду… Він уже не тямив, що говорять… Нікого не впізнавав… плутав сусідів… І дуже боявся машин… Часто вранці, після чергової безсонної ночі, вона проводжала його до дверей страхової контори… До будинку 34 на вулиці Тревізо… але це було ще не все… Вона мусила зайти та поцікавитися у консьєржки, чи немає якихось новин? Щодо мого батька… Чи його часом не звільнили?.. Сам він уже не розрізняв реальне й уявне… Без неї, можна з певністю сказати!.. Він ніколи б туди не пішов!.. І став би зовсім недоумкуватим… остаточно збожеволів би від відчаю… У цьому годі було сумніватися… Доводилося якось балансувати, не даючи йому геть занепасти… Вона всіма способами підтримувала його… Робила все що могла, щоб він прийшов у норму… До того ж харчі не падали з неба, тож їй доводилося бігати по всьому Парижу… Полюючи за клієнтами… вона ще примудрялася по обіді відкривати крамницю… на кілька годин… Аби та принаймні ще жевріла й не закрилася остаточно!.. А вночі їй теж вистачало справ! Потрібно було відганяти від нього тугу й намагатися розвіяти його страхи… На столі, посеред кімнати, вона запалювала каганець. А щоб він швидше заснув, затикала йому вуха маленькими ватними тампонами, змазаними вазеліном… Він схоплювався від найменшого поруху… Варто було лише комусь пройти через Пасаж… Із самого рання, коли приходив молочар… Кроки гучно відлунювалися під скляним дахом… З тампонами все-таки було трохи краще… Він сам це говорив…

Звичайно й цілком зрозуміло, що від необхідности день і ніч підтримувати мого батька мати почувалася страшенно стомленою, і втома ставала дедалі більшою!.. Завжди бути напоготові… Підбадьорювати його!.. Відганяти нав'язливі ідеї! Але вона намагалася не нарікати! Якби я хоч удав, хай йому біс! Що я каюсь!.. і усвідомлюю всі свої хиби… і свою тваринну невдячність… це було б для неї як бальзам… Звісно!.. Вона б заспокоїлася… Вона сказала би собі: «Що ж, у мого синочка ще не все втрачено… Ще є надія!.. Його серце ще не цілком закам'яніло! він не такий уже й зіпсований та невиправний!.. Можливо, він ще стане людиною…» Це полегшило б її страждання… їй так була потрібна розрада… Але я був надто зіпсутий… При всьому бажанні я не зміг цього сказати… Це було понад мої сили… Звичайно, я засмутився… Адже я бачив, яка вона нещасна! Неможливо було не бачити цього! Але у мене не було ні найменшого бажання розводитися перед будь-ким про свої нещастя! І особливо перед нею!.. І все ж… Все одно… коли я був зовсім маленьким… і ще нічого не тямив… Хто тоді отримував по пиці?.. Га? Не лише вона одна!.. Я теж!.. Завжди я!.. І вона сама мені щедро відважувала… Я достатньо цього скуштував!.. Молодість!.. Чорт би її забрав!.. Завжди вона була зраджена, офірувала собою… Гаразд! Нехай так!.. Якщо чесно, то мені огидно навіть думати про це… І чорт забирай! Вона сама була винна! Я намагався ніколи не нагадувати їй про це! Для мене це було важче, ніж будь-що інше… Але варто було мені спробувати хоч щось сказати їй… Вона дивилася на мене так, ніби я її вдарив! Щоб, чого доброго, не посваритися з нею… Найкраще для мене було б зникнути… Однак я дав їй вибалакатися… А сам намагався не розтуляти рота… Вона могла спокійно продовжувати, їй ніхто не заважав!.. І вона відвела душу… Засипала мене порадами!.. повчаннями, які я вже чув сотні разів!.. Усе це було необхідно, щоб піднести мій дух!.. Щоб я більше не поступався своїм інстинктам!.. А наслідував гідні приклади! Вона зауважила, що я насилу стримуюся, щоб не відповідати… Тоді вона змінила свою тактику… Щоб задобрити мене, вона вирішила зробити мені подарунок… Відшукала в буфеті пляшку із сиропом… Це було для мене, я міг взяти її з собою на село… Адже я туди їхав… І ще пляшку цілющого еліксиру… Вона наполягала, щоб я взяв її, бо я занадто швидко їм… і можу зіпсувати собі шлунок. І нарешті, вона поцікавилася, чи не потрібні мені гроші… для подорожі та взагалі?.. «Ні! Ні! — відповів я. — У нас є все необхідне!..» І я навіть показав їй свій капітал… Вся сума у мене була стофранковими білетами… Що ще? На закінчення я пообіцяв їй писати і тримати обох у курсі… наших успіхів на сільськогосподарській ниві… Вона не зовсім зрозуміла те, що я сказав… Для неї це був цілком інший світ… Але вона довіряла моєму господареві… Я підвівся, на ходу загортаючи пакунок… Був уже майже на сходах…

— Може все-таки твого батька краще не будити?.. Він, напевно, вже спить… як ти гадаєш?.. Ти бачив, як він реагує на найменше хвилювання?.. Боюся, що коли він побачить, що ти йдеш, він рознервується!.. Ти згоден?.. Бачиш-но, з ним може трапитися напад!.. Як три тижні тому! Я не зможу ще раз цього перенести!.. Я готова на все, тільки б уникнути цього!..

Я теж так гадав… Уважав, що краще… піти собі тихцем… скориставшись нагодою… Ми пошепки попрощалися одне з одним… Вона ще щось говорила з приводу моєї білизни… Я вже не слухав… Я біг через Пасаж… а потім вулицею… Я дуже поспішав… Адже я запізнювався!.. ще й набагато!.. На позолоченому циферблаті Ліонського вокзалу стрілки показували дванадцяту… Куртіаль та товстуха зі своїм ручним візком чекали мене вже цілих дві години перед церквою Сен-Венсан-де-Поль… Перестрибуючи через сходинки, я влетів на вулицю д'Отвіль!.. І вже здалеку помітив їх під газовим ліхтарем… Це був справжній переїзд!.. Він зібрав усе! Нічого не скажеш, потрудився на славу!.. мабуть, спустошив усю свою кімнату!.. Той йолоп, напевне, цього не переживе… Візок був такий важкий і переповнений мотлохом, що постійно загрузав у землі!.. Під матрацами лежали динамо, мотор та інший непотріб!.. Ціла купа запорошених штор!.. Він врятував усе, що міг!.. Його можна було привітати! На ньому був рединґот, якого я ще не бачив… Де він його доп'яв?.. Перлинно-сірий!.. Я дійшов висновку, що це ще з часів його молодости!.. Поли він зашпилив шпоньками… На старій не було її капелюха… «гортензії з вишнями»… його закріпили на самому верху візка… Очевидно, щоб не зіпсувати!.. Замість нього вона накинула дуже красиву андалузьку шаль, з яскравою вишивкою… У світлі ліхтаря це непогано виглядало… Вона зразу пояснила мені, що для далеких подорожей це найзручніше… ще й добре захищає волосся.

Посперечавшись трохи з приводу старого розкладу, ми, нарешті, тихенько рушили… Відверто кажучи, я був задоволений!.. Вулиця Лафаєтт була пряма!.. Особливо від церкви й до аптеки на розі… Головне, треба було не заснути… Сам де Перейр упрягся у візок… А ми з матусею штовхали ззаду… «Давай, малий! Покажи, на що ти здатний! Я тебе зараз підштовхну!.. Ось так…» Ми добряче запізнювались!.. І таки не встигли на наш поїзд… А все через мене!.. Потяг о дванадцятій сорок уже пішов. Тепер залишався лише о другій дванадцять. Перший ранковий… До нього було майже 50 хвилин! Ми розібрали нашу купу… Все було розсортовано, перенесено… І знову звалено абияк!.. У хвостовий вагон… Ще був час, щоб на снідання випити залпом кілька чашок холодної кави з вершками! У чудовому буфеті «Кінцева зупинка»! Від кави ми всі троє просто чманіли… обожнювали її до нестями!.. А каса була в мене.

Ми зійшли на станції Персан-ла-Рив'єр… Чарівне село було розташоване між двома пагорбами та лісом… краєвид вінчав замок з башточками… Від греблі внизу, попід будинками, долинав величний шум води… Загалом, усе це було дуже славно… кращого місця годі було знайти, навіть для відпустки!.. Я сказав про це старій… Але їй було не до того… У нас була купа роботи, ми мали розібрати речі, витягти мотор з фургона… без сторонньої допомоги було не обійтися…

Начальник вокзалу спостерігав за нами. Він вирішив, що ми «артисти»… І приїхали на свято!.. Крутити фільми!.. Наші речі навели його на цю думку… Але на ярмарок краще було б приїхати наступного року! Ярмарок скінчився ще два тижні тому! Де Перейр не хотів нікого вводити в оману… Він тут же усунув це маленьке непорозуміння!.. І відразу ж ознайомив усіх з нашими проектами… Йому нетерпеливилося вирушити до нотаріуса! Негайно! Мова йшла не про якісь дрібниці! А про справжню «сільськогосподарську революцію»… Незабаром навколо нашого мотлоху зібралася ціла юрба допитливих селян. Вони скупчилися навколо брезенту… І почали робити тисячу припущень про наші інструменти. Ми вже не могли втрьох штовхати візок по дорозі!.. Це було занадто важко!.. Ми це відчули ще на вулиці Лафаєтт!.. До того ж наша нова хата була десь дуже далеко… Нам потрібен був принаймні кінь!.. Цей набрід важко було спонукати до дії!.. Та незабаром ми таки змогли рушити!..

Наша товстуха, видершись на сидіння, закурила свою люльку!.. Селюки прямо в її присутності доводили один одному, що це чоловік, переодягнений у жінку!..

До нашого господарства в Блем-ле-Петі треба було ще подолати одинадцять кілометрів!.. і численні пагорби!.. Нас попередили про це в Персані… Де Перейр уже скрізь встиг показати документи… Всі наші папери було негайно підписано… Він розворушив нотаріуса… Тепер він позирав на село з верху воза… Ми взяли із собою одного селянина… Куртіаль розстелив на колінах мапу й усю дорогу не стуляв рота… Коментував кожну баюру, кожен горбок… Відшукував найменші струмки… в далечині… дивлячись з-під руки… Але йому не завжди вдавалося їх знайти… Він влаштував нам справжню конференцію, яка тривала щонайменше дві години та була присвячена можливостям, перевагам і недолікам цієї сільськогосподарської місцевости, «металогеодезична інфраструктура» якої була не зовсім задовільною… О! Так!.. Він кілька разів повертався до цієї теми… Але важко було говорити без попередніх аналізів!.. Погода була пречудова.

У Блем-ле-Петі все було не зовсім так, як нас запевняв нотаріус. Ми пересвідчилися в цьому лише через два дні…

Ферма була дуже занедбана… Проте в договорі таки було сказано про це! Старий, колишній її господар, помер два місяці тому, й ніхто з усієї родини не хотів його замінити… Нікому більше не були потрібні ні ділянка, ні хатина, та й взагалі, здається, весь цей хутір… Ми заходили в інші халупи… стукали в усі двері… Зазирали в усі сараї… Ніде не було навіть найменших ознак життя… Врешті ми таки виявили біля водопійного жолоба щось на кшталт куреня і двох стариганів, але таких ветхих, що вони не могли вийти зі своєї кімнатки… Вони майже нічого не бачили… й зовсім оглухли… Вони весь час мочилися один на одного… Здається, це було їхньою єдиною розвагою… Ми спробували з ними заговорити… Вони не знали, що нам сказати… І знаками показували нам, аби ми йшли… Й дали їм спокій… Вони не звикли до відвідин… Це їх лякало.

Усе це здалося мені не надто доброю прикметою… Порожній хутір… незачинені двері. Двоє дідів, яким ми зовсім не потрібні… Й скрізь сови…

Натомість де Перейр вважав, що все чудово… Він почувався бадьорим на свіжому сільському повітрі… Й одразу ж виявив бажання одягнутися відповідним чином… А оскільки свою панаму він втратив, йому довелося позичити капелюх у товстухи… Величезний бриль з тонкої соломки зі стрічкою під підборіддям… Він залишався у своєму рединґоті шляхетного сірого кольору, у тонкій сорочці з краваткою-бантом та ще в сабо, яких, до речі, він не терпів… З довгих походів полями він завжди вертався босоніж… і аби бути схожим на справжнього «оратая», він не розлучався зі своєю саперною лопаткою… Носив її на правому плечі… Так ми й ходили щодня після полудня оглядати незаймані ділянки, підшукуючи зручне місце, де можна було б висіяти редиску.