«Він грубий!.. Зайдиголова!.. Але має щире серце…» Це треба визнати. Таки-так. Адже попереду квартплата й пайок… Не треба занадто його паплюжити. Намагаються заспокоїтись. Моя мати — не якась там робітниця… Вона повторює це як молитву… Вона крамарка… У нашій родині готові вдавитися заради чести крамниці… Ми не якісь там п'янички-роботяги, в яких повно боргів… О, ні! Жодним чином!.. Не треба плутати!.. Три життя — моє, її та, особливо, мого батька було принесено в жертву. Ніхто не знає, чого їм це коштувало… Вони виплатили всі борги…
Зараз моя мати щосили намагається надати сенсу нашому життю… Доводиться вигадувати… Наші життя минули… Минуле також зникло… Вона викручується, щойно випадає нагода… намагається все підняти… а потім усе знову неминуче розвалюється!..
Як тільки я закашляю, вона починає страшенно дратуватися, тому що мій батько мав здорову грудну клітку й міцні легені… Більше не можу її бачити, вона мене доконує! Вона хоче, аби я марив разом з нею… Я поганий! Від мене одні нещастя! Мені також хочеться говорити дурниці… До! мі! ля! Учень пішов… Учитель розважається… захопився «Колисковою»… Було б добре, якби прийшла Емілі… Вона приходить увечері поприбирати в мене… Вона майже не розмовляє… Я її не помітив! Диви-но, вона вже тут!.. Хоче, аби я випив рому… Поряд ґелґочуть баби…
— Знаєте, в нього жахливий жар!.. Я дуже занепокоєна! — знову каже мати.
— Він дуже милий із хворими!.. — надривається Вітрув своєю чергою…
Тим часом мені стало так жарко, що я доплівся до вікна.
«У напрямку до площі Зірки в затінку пливе мій чудовий корабель… У нього повні вітрила до вершини щогли… Прямує до шпиталю Отель-Дьє… Ціле місто стоїть на палубі, спокійне… Пізнаю всіх померлих… Навіть знаю того, хто за штурвалом… З лоцманом я на «ти»… Вчитель уторопав… Грає потрібний нам мотив… «Чорний Джо»… У плаваннях… Аби краще відчути Час… Вітер… брехню… Якщо прочиню вікно, зразу стане холодно… Завтра піду і вб'ю пана Бізонда, який дає нам підробіток… цього бандажиста в його закладі… Хочу, аби він вирушив у подорож… Він ніколи не виходить… Мій корабель застряг і потерпає десь під парком Монсо… Зараз він пливе повільніше, ніж минулої ночі… Зараз він напореться на статуї… Ось два привиди спускаються на Комеді Франсез… Три велетенські хмарини підхоплюють аркади Риволі. За вікном виє сирена… Я штовхаю важку раму… Вривається вітер… Мати забігає, захекавшись… Вичитує мені… Мені знову стане зле!.. Вітрув також вривається! Потік настанов… Я збунтувався… Лаю їх… Мій корабель ледве суне. Ці баби псують усю нескінченність… Він збивається з курсу, ганьба!.. Хилиться на лівий облавок… Нема нічого ґраційнішого, ніж він, під вітрілами… Моє серце прямує за ним… Вони мали б утекти, ці курви, разом зі щурами, що псують такелаж!.. Ніколи він не зможе пришвартуватися, так міцно затягнуто його фали!.. Треба б послабити… Вимотати три котушки перед «Самаритеном»[6]! Я вигукую все це понад дахами… А потім моя буда тоне!.. Я виплатив за неї до кінця! Все заплатив! до останнього су! Всім своїм сраним існуванням!.. Я усцявся у своїй піжамі! Все промокло… Це просто жахливо! Зараз буду щось верзти над Бастилією. «Ех! Якби тут був твій батько!..» Я чую ці слова… Вони мене дратують! Вона досі тут! Обертаюся. Батькую останніми словами!.. Надриваюся від крику!.. «Не було більшої сволоти у всьому Всесвіті від Дюфаєля[7] до тропіка Козерога!..» Спочатку вона остовпіла! Застигла! Стоїть у заціпенінні… Потім приходить до тями. Паплюжить мене, як останнє лайно. Не знаю, куди подітися. Вона плаче гіркими слізьми. Закутується в шаль скорботи. Стає на коліна. Знову підводиться. Тицяє в мене парасолькою.
Б'є нею просто по голові. Відламана ручка залишається у неї, затиснута в кулаці. Вона заливається слізьми. Вітрув кидається розбороняти. «Вона більше ніколи не хоче мене бачити!..» Ось як вона до мене ставиться! Вся кімната дрижить від її крику. Її спогади й купа неприємностей — ось усе, що залишив мій батько… Нею опановують спогади… Що далі його смерть, то більше вона його любить! Як собака, який не може забути… Але я не згоден! Навіть напівживим я упиратимусь! Повторюю їй, що він був святенником, лицеміром, грубіяном та невдахою в усьому! Вона знову кидається у бій. Вона готова загинути за свого Оґюста. Їй-бо’, віддухопелю! Чорт!.. Я не на жарт хворий на малярію. Вона поливає мене брудом, розійшлася, забула про мій стан. Тоді я нахиляюся, люто задираю їй спідницю. Бачу її висхлі литки, худющі, як патики, жодної плоті на кістках, обвислі панчохи, жахливо!.. Колись давно я вже це бачив… Знову потужний напад блювання…
— Ти божевільний, Фердінане! — вона задкує… Підстрибує!.. Тікає!.. — Божевільний! — знову кричить зі сходів.
Я спотикаюся. Падаю на долівку. Чую, як вона шкутильгає внизу. Вікно й досі розчахнуте… Думаю про Оґюста, він також любив кораблі… По суті, він був художником… Йому не поталанило. Часом він малював шторм на моїй грифельній дошці…
Покоївка все ще стояла біля ліжка… Я сказав їй: «Лягай туди в одязі… Ми мандруємо… Мій корабель загубив усі ліхтарі на причалі в Ліоні… Я передам капітанові, аби той повернувся до причалу Араґо, коли піднімуть ґільйотини… Ранкова набережна…»
Емілі хихотить… Не розуміє жартів… «Завтра! — сказала вона… — Завтра!..» Й пішла до свого хлопчика.
Тож тепер я справді був сам!
Бачу тисячі й тисячі човників на лівому березі… У кожному маленький зморщений покійник під вітрилом… та його історія… уся його маленька брехня… вона допоможе йому впіймати вітер…
* * *
Може, розказати дещо про минуле століття, я бачив, як воно добігає кінця… Воно пішло собі дорогою з Орлі… Шуазі-ле-Руа… Туди, у бік Рюнжі, де жила тітка Арміда, моя прабаба.
Вона розповідала багато про таке, чого вже ніхто й не пам'ятав. Восени вибирали неділю, аби навідати її до настання найсуворіших місяців. Щоб потім наступного разу заїхати до неї взимку й здивуватися, що вона й досі жива…
Старі спогади настирні… але вони й ламкі, крихкі… Я точно пам'ятаю, що на Шатле ми сідали на омнібус, запряжений кіньми… Ми з кузенами залазили на лавки імперіала. Батько залишався вдома. Кузени жартували, казали, що в Рюнжі ми вже не знайдемо тітки Арміди, адже вона не має челяді й сама в домі. Якщо її хтось уб’є, а нас через повінь вчасно не попередять…
Ось так ми й тряслися всю дорогу до Шуазі берегом річки. Це тривало декілька годин. Тож я міг подихати свіжим повітрям. Назад ми збиралися їхати потягом.
На кінцевій станції слід було поквапитись! Сягнистим кроком ми йшли брукованою вулицею, мати тягла мене за руку, щоб я не відставав… Ми зустрічали інших родичів, які також прибули навідати стару. Моїй матері заважали шиньйон, вуаль, солом'яний капелюшок та шпильки… Вуаль ставала мокрою, бо вона жувала її від нервового напруження. Дорога до тітки Арміди була вся засаджена каштанами. Та я не міг їх збирати, у нас не було на це й хвилини часу… За дорогою були дерева, поля, дамба, пагорби й нарешті село… а ще далі — невідома країна… Китай… А ще далі не було геть нічого.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Смерть у кредит» автора Луї-Фердінан Селін на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит“ на сторінці 9. Приємного читання.
TextBook