Вартовий, який витріщає очі від страху, що його можуть повісити… Ще вище… Зовсім високо… На вершині Моранду, на Вежі Королівської Скарбниці, під поривами вітру тріпоче прапор… На ньому королівський герб. Перерубана змія, що стікає кров'ю! Горе зрадникам! Ґвендор смертю спокутує вину!»
Ґюстен більше не міг витримати. Він спав… Навіть похропував. Я сам зачиняю його контору! Кажу йому: «Ходімо! Прогуляйся вздовж Сени!.. Тобі стане ліпше…» Він воліє не рухатися. Я наполягаю, і врешті він погоджується. Пропоную йому зайти до невеличкої кав'ярні по той бік Собачого острова… Там, незважаючи на каву, він також засинає. То й добре, близько четвертої по обіді саме час поспати в бістро… В цинковій вазі стримлять три штучні квітки. Усі клопоти залишились на набережній. Навіть старий п'яниця за шинквасом змирився з тим, що господарка його вже не слухає. Я даю Ґюстенові спокій. Перший же буксир його, безперечно, розбудить. Кіт залишив свою фіфочку й прийшов погострити кігті.
Коли Ґюстен дрихне, він вивертає руки долонями догори, і можна легко визначити його майбутнє. У його граблях відчувається певне лінивство і мужність. У Ґюстена найсильніше виражена лінія життя. У мене сильними є скорше лінії талану й долі… З тривалістю життя у мене темний ліс… Питаюся, коли ж це станеться? Біля основи великого пальця у мене борозна… Можливо, маленька артерія розірветься в мозку? На згині Роландової звивини?.. У складці третьої долі?.. Ми з Метіпуа часто роздивлялися це місце в трупарні… Це трохи шокує… Невеликий отвір, ніби слід від уколу шпилькою, серед сірих борозен… Через нього вийшла душа, фенол і вся решта. А може це буде, на жаль, неофунґозне утворення в прямій кишці… Я дав би багато за маленьку артерію… Що вам більше до вподоби? Метіпуа був справжнім експертом. З ним ми провели багато вихідних, роздивляючись борозни… визначаючи причину смерти… Це старого надихало… Йому хотілося трохи помріяти. Коли проб'є його година, він волів би, щоб це була раптова фібриляція обох сердечних шлуночків… Він дуже переймався останніми почестями!..
«Найвишуканіша смерть, добре запам'ятайте, Фердінане, це та, яка вражає нас у найчутливіші тканини…» Цей Мерпуа говорив вишукано, дотепно, добірною мовою, як у часи Шарко[2]. Йому дуже стали в пригоді дослідження Роландової звивини, третьої долі та сірої речовини… Врешті він помер від серця за не надто приємних обставин… від нападу грудної жаби, криз тривав двадцять хвилин. Він добре тримався сто двадцять секунд, спираючись на свої класичні спогади, наміри, приклад Цезаря… але вісімнадцять хвилин він верещав як тхір… Що йому виривають діафрагму… Що йому в аорту встромляють десять тисяч лез… Він намагався нам їх виблювати… Тут було не до жартів. Він плазував залою. Роздирав собі груди… Гарчав у килим… Незважаючи на морфій. Це відлунювало по всіх поверхах і аж на вулиці… Він сконав під піаніно. Коли маленькі артерії міокарда рвуться одна за одною, виходить незвичайна арфа… На жаль, від грудної жаби не можна оклигати. А то на всіх би вистачило мудрости й набутих знань.
Треба було припиняти роздуми, наближався час венеричних. Вони приходили в Пурнев по той бік Ґаренни. Туди ми збиралися удвох. Як я й передбачав, заревів буксир. Час було вирушати. Зазвичай венеричні хворі дуже спритні. Чекаючи уколів, хворі на гонорею і сифіліс нав'язували знайомства. Спершу сором'язливо, а потім із задоволенням. Як тільки зимою ставало темно, вони зразу збиралися біля скотобійні в кінці вулиці. Цей тип хворих завжди поспішає, вони бояться, що з розвагами в колі родини все може закінчитись. Мамуся Вітрув зауважила це, коли приходила до мене… Підхопивши свій перший трипер, ті молодики стають меланхолійними, це їх дуже засмучує. Вона чекала на них біля виходу… Грала на їхніх почуттях… на хвилюючому співчутті… «У тебе сильно пече, хлопчику?.. Я знаю, що це… Я таких доглядала… У мене є дивовижний лікувальний чай… Ходімо, я тобі заварю…» Ще дві-три чашки кави, й молодик віддавав їй свій сік. Якось увечері біля муру зчинився ґвалт: один араб, збуджений як віслюк, шпилив малого кондитера, якраз біля поліцейської будки. Сам лягавий, що звик до таких сцен, усе чув: шепіт, скарги й нарешті вереск… Малий звивався у конвульсіях, його тримали четверо… Він таки вирвався й кинувся до будки, аби його захистили від огидних типів. Господар будки зачинив двері. «Він дав закінчити! Це точно!» — була переконана Вітрув, коментуючи подію. — «Я бачила поліцая через жалюзі! Вони там обоє зловили кайф. Що великий, що малий — один дідько!..»
Вона не вірила в почуття. Її міркування були заземлені, але близькі до істини.
До Пурнев нам треба було добиратись автобусом. «У тебе ще п'ять хвилин!» — повідомив мені Ґюстен. Він зовсім не квапився. Ми сіли на лавку біля перил мосту.
Саме на цій набережній у будинку № 18 мої добрі батьки тягли свою лямку зимою дев'яносто другого року, це було так давно.
Тоді ще існувала крамниця «Моди, квіти й пера». У вітрині було всього три капелюшки, ото й усі моделі, мені про це часто розповідали. Тогоріч замерзла Сена. А я народився у травні. Я — це весна. Хай воно й неминуче, але як тяжко старіти, дивитися на те, як змінюються з нашим існуванням будинки, номери, трамваї та головні убори. Короткі спіднички чи капелюшки у формі дзвона, черствий хліб, колісний пароплав, авіація для всього на світі — завжди те саме! Через усе це розтринькується симпатія. Я не хочу більше змінюватись. Існує багато речей, на які я міг би поскаржитися, та я ніби пошлюблений з ними, я сповнений смутку й милуюся собою так само, як і гниттям Сени. А той, хто замінить ліхтар на гачку, що на розі дванадцятого номера, зробить мені велику прикрість. Усе тимчасове — це факт, але ми вже й так стали «надто тимчасовими» для нашого статусу.
Ось баржі… Кожна має серце. Воно б'ється на повну потугу, велике й важке, у темному відгомоні арок мосту. Цього вже досить. Я розкисаю. Вже не нарікаю. Але не треба мене далі шпиняти. Якби всі речі цього світу захопили нас відразу, байдуже які вони пропащі, ми б померли від надлишку поезії. У певному сенсі це було б навіть зручно. Щодо спокус та найневинніших розваг, Ґюстен дотримувався мого погляду, лише заради досягнення стану повного забуття він надавав перевагу алкоголю. І нехай… На його галльських вусах завжди залишалося кілька краплин з кнайпи та трохи гіркоти…
Лікування венеричних загалом полягало в кресленні паличок, які ми по ходу справи виводили на великому аркуші паперу… Цього було достатньо. Червона паличка — новарсенол[3], зелена — ртуть!.. І вперед! Усе решта — то справа рутини… жодних проблем… Лишалося тільки колоти отой соус у задницю чи в ліктевий згин… І з нашими голодранцями все йшло як по маслу… Зелена паличка!.. Рука!.. Жовта!.. Зад!.. Червона!.. Двічі в зад!.. Сюди сраку!.. Ще раз!.. Вісмут! Курва! Синя! Вена тече! Гнила!.. Штани одягнути!.. Тампон!.. Безперебійний ритм. Залп, і ще один… Течія без кінця… Обвислі кінці! Шланги! З них капає! сочиться! Виділяється гній! Груба нижня білизна, накрохмалена!.. Гонорея! Королева світу! Задом на троні, що опалюється взимку і влітку!..
Холодно тим, хто спершу не довіряє! А потім вірять тисячам сраних рецептів, щоб влипнути ще сильніше! Ще більше! Ота Жульєна ще дізнається, де раки зимують… Більше не приходити… Нам набрехати!.. Горлати на радощах… Сечовий канал повний голок! Зяюча діра! Тобі в рот! Уперед, щілино!
Он справа № 34, службовець у чорному пенсне, сором'язливий хитрунець, він щопівроку зумисне ловить собі гонорею на Кур д'Амстердам, а щоб спокутувати свої гріхи, наповнює лезами від бритви сечові міхури випадкових курвочок, яких знайшов за оголошеннями в газеті… «Вона сама хотіла!» — як він любить висловлюватись… Цей № 34 — велетенський мікроб! У нас у туалеті він написав: «Я гроза всіх піхов… Я натягнув свою старшу сестру… Я мав дванадцять наречених!» Він — пунктуальний пацієнт, мовчазний, нетяжкий і завжди щасливий, що може знову до нас прийти.
Для нас це просто подарунок, принаймні значно легше, ніж канави копати.
Коли ми прибули в Пурнев, Ґюстен мовив до мене: «Скажи-но, Фердінане, поки я спав… і не намагайся мені заперечувати… ти роздивлявся лінії на моїй руці… Що ти там побачив?»
Я знав, що його вже давно турбує печінка: виступаючий край доволі болючий та ще й кошмари ночами… У нього починався цироз…
Уранці я часто чув, як він блює у раковину… Я намагався його заспокоїти, для чого наганяти страху? Однак уже було запізно. Головне, щоб він не кидав роботи.
У Жонксьйон він зразу одержав місце в Бюро Доброчинности. Зразу після навчання, завдяки невеликому абортові, інакше не скажеш, який він зробив близькій подрузі муніципального радника, що в той час був великим консерватором… Так він там і влаштувався, цей Ґюстен, бідний як церковна миша. Усе йшло добре, його руки ще не тремтіли. Наступного разу це трапилося з дружиною мера. Знову успіх!.. На віддяку його призначили лікарем для бідних.
Спершу на цій посаді він подобався, причому всім. А потім, в один чудовий момент, він перестав подобатись… їм набридли його пика та його манери… Вони терпіти його більше не могли. Тоді було задіяно всі важелі… У нього почалися неприємності. Спочатку над ним насміхалися, а потім стали звинувачувати практично в усьому: що в нього брудні руки, що він помиляється в дозах, що не знає отрут… Нарешті, що в нього жахливо тхне з рота… Що черевики на ґудзиках… І лише тоді, коли його задовбали до такої міри, що йому соромно було вийти, й декілька разів повторили, що зроблять з нього мокре місце, усі раптом змінили думку, його стали терпіти, без жодного приводу, лише тому, що втомилися вважати його таким огидним і млявим…
Увесь бруд, заздрість, короста кварталу топталися по ньому. Він відчував жовчну злість канцелярських писак зі своєї контори. Ранкова печія 14 000 алкоголіків району, хворий шлунок та виснажливі затримки сечі, яким годі було зарадити в 6422 хворих на гонорею, дисфункція яєчників 4376 кліматеричок, допитливий смуток 2266 гіпертоніків, непримиренне презирство 722 жовчних, що страждають на мігрень, підозріла одержимість 47 носіїв солітеру, й на довершення всього 352 матері дітей з аскаридозом, розворушена орда, збіговисько мазохістів з різними дивацтвами. Екземні, білкові, цукрові, смердючі, тремтячі, вагінозні, непотрібні, ті, у яких «занадто», і ті, у яких «недостатньо», ті, що страждають на закрепи, проноси, ті, що каються, — усе багно упродовж тридцяти років стікалося до нього й миготіло перед його пенсне день і ніч.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Смерть у кредит» автора Луї-Фердінан Селін на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит“ на сторінці 5. Приємного читання.
TextBook