Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

Смерть у кредит

Увечері, коли ми вирушали до площі Терн, він ставав просто жахливий, особливо коли клієнтами були баби… У нього вони викликали відразу. Напруга відчувалася з самого початку. Пам'ятаю, як ми ходили на вулицю Демур. Перед церквою він уліпив мені добрячого потиличника, аби я не відставав, переходячи дорогу. Коли ми доходили до будинку клієнтки, я вже не міг стримати сліз. «Малий негіднику, — репетував він, — я навчу тебе, як слід поводитися!» З одноногим столиком на спині, він підіймався за мною сходами. Ми помилились дверима. Служниця визирає з цікавістю… Я упираюсь, як теля… Роблю це навмисно. Хочу його розлютити! Крики! Нарешті знаходимо потрібний дзвінок. Нас зустрічає покоївка. Вона співчуває мені. За шурхотом сукні з'являється господиня: «О маленький хуліган! Неслух! Розсердив свого татуся!» Батько вже не знає, куди подітися. Ладен залізти в шухляду. Господиня намагається мене втішити. Наливає батькові коньяку. Й каже: «Любий друже, натріть, будьте такі ласкаві, столик до блиску! Боюсь, щоб від дощу не було плям…» Покоївка подає ганчірку. Батько береться до роботи. Пані пропонує мені цукерочку. Йде за нею в кімнату. Покоївка йде за нами слідом. Там господиня лягає на мереживну постіль. Нараз вона задирає свій пеньюар, показує мені товсті литки, стегна й пелехатий горбок, от сучисько! Копирсається там пальцями…

«Мій пупсику!.. Ходи сюди, моя радосте!.. Полижи мені там, усередині!..» Припрошує мене дуже ласкавим голосом… дуже ніжним… до мене так ніколи не зверталися. Розсуває ноги, там щось тече.

Покоївка душиться зі сміху. Це мене й зупинило. Я втік на кухню. Вже більше не плакав. Батькові дали на чай. Він не наважується запхати гроші до кишені, витріщається на них. Покоївка ще досі сміється. «Може, вони тобі не потрібні?» — запитує. Батько вискакує на сходи, забувши про мене. Я мчу за ним вулицею. Гукаю: «Тату, тату!» Наздогнав його лише на площі Терн. Ми сіли. Було холодно. Він рідко мене обнімав. Лише стис мені руку.

«То нічого, мій маленький!.. То нічого!.. — повторював він, дивлячись перед собою… Все-таки він мав серце. У мене воно також було. Хоча для життя серце не потрібне. Ми поверталися прямо на вулицю Бабілон.

* * *

Мій батько не давав розгулятись уяві. Розмовляв сам із собою в кутку. Докладав зусиль, аби стримуватись… Усередині в нього, напевне, все кипіло…

Родом він був з Гавра. Про кораблі знав геть усе. Часто згадував ім'я капітана Діруана, що командував кораблем «Віль де Труа». Він бачив, як цей корабель виходив у море, віддав швартови у бухті де ла Барр.

Він так ніколи й не повернувся. З усім екіпажем і вантажем пропав десь біля узбережжя Флориди. «Чудовий трищогловий бриг!»

Інший корабель називався «Ґондріолан», вантажне норвезьке судно, яке пошкодило у шлюзі днище… Батько розповідав про цей нещасливий маневр. Навіть зараз, через двадцять років, його це жахало… Він досі обурювався… А потім знову забивався у свій куток. І починав переживати те саме.

Його брат Антуан був геть інакший. Він справді героїчно притлумлював у собі всі гультяйські поривання. Він також народився зовсім поряд з Великим маяком… Коли помер їхній батько, викладач риторики, Антуан притьмом влаштувався у відділ мір і ваг — безперечно, надійне місце. Для більшої певности він одружився з дівчиною з відділу статистики. Та впокорений потяг до мандрів повертався… За своєю природою він був вітрогоном, весь час відчував неспокій і намагався приборкати себе.

Він з дружиною приходив до нас лише на Новий рік. Вони жили ощадно, харчувалися дуже погано, ні до кого не заговорювали, тож коли вони несподівано зникли, у кварталі ніхто й не помітив. Вони закінчили як масони: він помер від раку, вона — від статевого утримання. Його дружину, вірну половину, знайшли в парку Бютт-Шомон.

Саме там вони зазвичай проводили відпустку. Вони поклали сорок років на те, щоб разом поволі вкоротити собі віку.

Батькова сестра Елен була не така. Вона завжди летіла на напнутих вітрилах. Її занесло в Росію. У Санкт-Петербурзі вона скурвилась. Якийсь час вона мала все: карета, троє саней, власне село, назване на її честь. Вона двічі заїздила до нас по дорозі, вся обвішана шмотками, пишна як принцеса, щаслива й таке інше. Закінчила вона трагічно: її життя обірвав постріл одного офіцера, їй забракло стриманости. То була сама плоть, жадання, музика. На саму лише згадку про неї мого батька пересмикувало. Дізнавшись про її смерть, моя мати сказала: «Який жахливий кінець! Це кінець егоїстки!»

А ще був дядько Артур, також не ідеал! Плоть так само переповнювала його. Мій батько відчував до нього певну симпатію, своєрідну слабкість. Він мешкав серед богеми, поза суспільством, у мансарді, де жив на віру з покоївкою. Вона працювала в їдальні військового училища. Завдяки цьому йому нерідко вдавалося добре попоїсти. Артур був спритним хлопом з борідкою, в оксамитових штанях, гостроносих черевиках, з тонкою й довгою люлькою. Особливо нічим не переймався. Був небайдужий до жіноцтва. Часто й тяжко хворів — зазвичай, коли мав повертати борги. Часом куйовдився в ліжку цілісінький тиждень разом з однією зі своїх краль. Коли в неділю ми приходили навідати його, він поводився не надто пристойно, особливо з моєю матір'ю. Підбивав до неї клинці. Мій старий несамовитів від люті. Дорогою додому закликав у свідки двадцять тисяч чортів, присягався, що ноги його там більше не буде. «Цей Артур! У нього просто жахливі манери!..» І все-таки ми приходили знову.

Артур малював під слуховим вікном на великій дошці кораблі, яхти, що злітали на спінених хвилях, а навколо чайок, це був його улюблений мотив… Навіть часом збирався опублікувати каталог робіт, але мав стільки боргів, що бажання швидко пропадало. Він завжди був у доброму гуморі, коли нічого не робив.

Неподалік від його будинку стояли кавалеристи, звідти лунали звуки сурми. Артур знав напам'ять усі ці пісні. До мелодій він вигадував непристойні тексти. Моя мати й покоївка йойкали: «Ох, ох!» Батько обурювався, оскільки я все це чув.

Та найневлаштованішим з усієї родини був дядько Родольф, трохи пришиблений чолов'яга. Коли з ним заговорювали, він тихенько сміявся. Балакав сам з собою. Це могло тривати годинами. Волів жити лише просто неба. Тому не хотів працювати ні в крамниці, ні в конторі, ні хоча б нічним сторожем. Він навіть їв на вуличній лавці. Не довіряв приміщенням. Лише сильний голод змушував його зайти у дім. Провести там вечір. Йому постійно не таланило.

Він часто підробляв носієм на вокзалі. Цією роботою займався із захопленням. Понад двадцять років. Поки був при силі, тягав валізи й бігав як заєць за фіакрами з багажем. Найбільше він любив час, коли всі поверталися з відпусток. На такій роботі він був завжди голодний і його постійно діймала спрага. Машталіри його любили. За столом він був кумедний. Високо підіймав склянку, пив за здоров'я присутніх, заводив пісню… Заливався сміхом без будь-якого приводу, прикриваючи рота серветкою…

Його відводили додому. А він усе реготав. Мешкав він на вулиці Лепік у пансіоні «Рандеву дю Пюї-де-Дом», мав там кімнатку з вікном у двір. Усі його манатки лежали на долівці, в нього не було ні стола, ні стільця. Під час Виставки він виряжався трубадуром. На набережній перед картонними тавернами втілював «Старий Париж». Його костюм було зшито зі строкатих клаптів. «Ласкаво просимо в Середньовіччя!..» — горлав він, пританцьовуючи, щоб зігрітись. Увечері, коли у своєму карнавальному строї він приходив до нас поїсти, моя мати давала йому грілку. У нього весь час мерзли ноги. Справжні неприємності почались, коли він злигався з «блудницею», яку зображала Розіна, що стояла навпроти нього біля картонної ляди й розповідала анекдоти. Бідолашна харкала рештками своїх легень. За три місяці настав кінець. Вона померла у своїй кімнаті в тому ж таки «Рандеву». Він не хотів, щоб її забирали. Запер її на ключ. Приходив щовечора й лягав поруч. Усе випливло через сморід. Він лютував. Не розумів, що таке смерть. Довелося вдатися до сили, аби забрати й поховати її. На цвинтарі він хотів сам її нести, ще й найдовшою дорогою.

Коли він знову з'явився на площі, мати побивалась: «Одягнений, як на карнавалі. Йому ж холодно! Просто жах якийсь!» Особливо її обурювало те, що Родольф не вдягає пальта. Він мав одне, яке подарував йому мій батько.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Смерть у кредит» автора Луї-Фердінан Селін на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит“ на сторінці 13. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи