Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

Смерть у кредит

Пан Лампрент побоювався, що мій батько зі своїми вишуканими манерами може стати надто гоноровим.

У Пюто із садка моєї годувальниці було видно Париж. Коли батько підіймався туди, аби побачитись зі мною, вітер кошлав його вуса. Це мій перший спогад.

Після банкрутства нашої крамниці мод у Курбевуа батькам довелося працювати вдвічі більше, вони просто вибивалися із сил. Мати працювала продавщицею в бабусі, а батько понаднормово працював у «Коксінелі». Та що більше він демонстрував свій чудовий стиль, то більше його ненавидів Лампрент. Щоб украй не озлобитись, батько зайнявся акварелями. Він малював вечорами після вечері. Мене перевезли до Парижа. Я бачив, як він малював пізно увечері, переважно кораблі, пароплави серед океану, трищоглові вітрильники в шторм, олівцем і фарбами. До цього він мав схильність… Згодом прийшли спогади про артилерію, просування галопом на бойові позиції, пізніше він малював єпископів… На замовлення клієнтів… Через пишну ризу… Й нарешті танцівниці з товстими стегнами… В обідню перерву мати пропонувала їх на вибір ґалерейникам… Вона робила все для мене й мого життя, та якраз народжуватися мені було й не варто.

У Бабусі на вулиці Монторгей, де ми товклися після нашого банкрутства, мати, прикрашаючи вранці вітрину, часом харкала кров'ю. А потім ховала свої носовички. Раптом з'являлась Бабуся… «Клеманс, витри очі! Слізьми тут не зарадиш!..» Аби прийти раненько, ми вставали удосвіта, закінчивши справи по господарству, йшли через сад Тюїльрі, а батько застеляв ліжка.

Протягом дня було не дуже весело. Рідко бувало, щоб я не проплакав увесь час після обіду. В крамниці я одержував більше ляпасів, ніж бачив усмішок. Мав вибачатися за кожну дрібницю, й вибачався за все.

Ми весь час остерігалися крадіжки чи випадкової поломки, старі речі ненадійні. Ненароком я перепсував тонни різного мотлоху. Старе дрантя досі викликає в мене огиду, проте ми з нього жили. Уламки часу — це сумно… гидко, потворно. Їх продавали, хотіли того клієнти чи ні. Покупця доводили до отупіння. На клієнта сипався каскад небилиць… обіцянок, нечуваних переваг… без жодної пощади… Мимоволі він приставав на умовляння… Всупереч здоровому глуздові… Покупець у захопленні виходив з крамниці з викопаною звідкілясь чашкою часів Людовіка ХІІІ, із загорнутим у шовковий папір віялом, на якому були зображені пастушки. Просто диво, яку огиду викликали в мене дорослі, що несли додому такі дурнички…

Бабуся Кароліна цілісінький день ховалася за «Блудним сином», велетенським гобеленом. У Кароліни було метке око, вона не зводила очей з пальців відвідувачів. Усі клієнти жіночої статі ненадійні, що заможніші, то більше хапкі на руку. Маленьке мереживо Шантії могло миттєво опинитися в манжеті добре натренованої відвідувачки.

У нашій крамниці ми не купалися в яскравому світлі… Зима — найпідступніша пора року через волани… оксамит, пелерини, хутра, якими тричі обмотують цицьки… А з плечей ще звисають різноманітні боа, потоки хвилястого мусліну… Як великі сумні птахи… Клієнтка гонорово походжає, порпається у горах дрібного мотлоху, квокче — й знову все спочатку. Все розкидає… вихоплює то те, то се… патякає, ладна влаштувати скандал просто заради задоволення. Аби догодити їй, всі зі шкури пнулися, а в крамничці вибір таки був нічогенький… Бабуся добували все нові товари, весь час лазила по барахолках. Тягла все підряд: картини, намальовані олійними фарбами, аметисти, цілі кущі канделябрів, каскади тюлі, кабошони, дароносиці, опудала, обладунки й парасольки від сонця, позолочений японський кіч, мушлі з іще віддаленіших місць, мотлох, що не має назви, і взагалі неймовірні штуковини.

Клієнтка збуджувалася від цієї скарбниці скалок. Перед нею росте гора. Все котиться, дзеленчить, крутиться. Вона зайшла лише ознайомитися. Дощить, і їй просто треба десь заховатися. Коли їй усе набридає, вона відкараскується обіцянками. Треба добряче погріти чуприну, аби знову зібрати весь непотріб. На колінах згинаєшся якомога нижче, нишпориш попід меблями. Чи все на місці… носовички… різний дріб'язок… кришталь… все оте барахло… нарешті зітхаєш з полегшенням.

Моя мати падає на стілець, розтирає собі ногу, від ходіння взад-вперед у неї судома, вона зовсім захрипла. Насамкінець уже перед закриттям з'являється сором'язливий клієнт. Входить тихо, пошепки пояснює, що хоче загнати одну штучку, родинну реліквію, розгортає шмат газети. Називають копійчану ціну. Миють той виріб у раковині на кухні. А заплатять йому завтра вранці. Він зникає, заледве промимривши «до побачення»… Попри крамничку смерчем пролітає омнібус «Пантеон-Курсель».

Батько повертається з контори, щосекунди позирає на свій годинник. Нервує. Пора збиратися.

Відкладає убік капелюха. Знімає із цвяха кашкет. Тепер ще треба пожерти макаронів та братися за постачання товару.

* * *

У крамничці гасне світло. Моя мати не вміла куховарити, та все-таки готує якийсь рататуй. Як не суп з хлібом і яйцями, то макарони. Без витребеньок. Проковтнувши макарони, на якусь мить усі завмирали, аби краще перетравлювалась їжа. Мати намагалася розважити нас, уникнути незручної мовчанки. Якщо я не відповідав на запитання, ласкаво говорила: «Знаєш, вони ж на маслі готувались». За ґобеленом миготіло світло. Горішнє освітлення в стилі батерфляй[11] кидало тіні на тарілки, тож у них годі було щось розгледіти.

Подаючи нам приклад, мати брала добавку… Навздогін макаронам потрібен був добрячий ковток вина, аби вони не полізли назад.

Закуток, в якому ми їли, був водночас місцем для прання та складом різного мотлоху… Було накидано цілі гори усякої всячини, якої вже неможливо було ні порихтувати, ні продати, ні навіть комусь показати. Суцільне жахіття. З кватирки в тарілки звисало павутиння. Якимось дивом там ще залишався простір для великої плити зі здоровенною витяжкою, що займала половину приміщення. У кінці тарілки повертали, щоб покласти в них ложку варення на закуску.

Інтер'єр брудного музею.

З часу нашого переїзду з Курбевуа моя Бабуся й батько не розмовляли. Мати намагалася теревенити без упину, аби ті не взялися кидати один в одного речами. Перетравивши макарони й скуштувавши варення, ми вирушали в дорогу. Продану річ ми загортали у пишне рядно. Зазвичай то було щось із салонних меблів, який-не-будь столик, а часом лише пудерниця. Батько підважував громіздку річ на спину, і ми йшли до площі Злагоди. Біля фонтану Жиклез я починав за нього потерпати. Коли ми йшли Єлисейськими полями, було вже зовсім темно. Батько дріботів як злодій. Я насилу за ним устигав. Можна було подумати, що він волів мене загубити.

Мені хотілось, аби він балакав зі мною, та батько лише лаявся на адресу перехожих. Коли ми доходили до площі Зірки, з нього градом котився піт. Ми зупинялись, аби трохи перепочити. У будинку клієнта треба було ще знайти чорний хід.

Коли випадало йти до Отей, мій батько був привітніший. Він не так часто діставав свого годинника. Я вилізав на парапет, він показував мені буксири… зелені вогні… пояснював значення сигнальних свистків… «Отой скоро буде в «Пуан дю Жур»!» Ми захоплювалися тим допотопним коритом… Переймалися його вдалими маневрами…

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Смерть у кредит» автора Луї-Фердінан Селін на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит“ на сторінці 12. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи