Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

Тібо наближається… На переправі Сент-Женев'єв не бажає заплатити децим поромникові й кидається з ним у бійку… Прибігають лучники… валять його на землю… волочать. І ось його зі зв'язаними руками, розлюченого, у подертому одязі, тягнуть до Прокурора. Він затято відбивається, кричить йому в обличчя цю гидку історію…»

Мірей сподобався стиль, вона хотіла додати ще сильніших барв. Уже давно ми так добре не розуміли одне одного. Врешті слід було вертатися додому.

Алеями Баґатель гуляло лише декілька пар. Мірей заспокоїлась. Їй забаглося поспостерігати за ними. Забувши про мою чудову Леґенду, вона взялася розмірковувати про те, чи завжди жінки потай бажають задовольнити одна одну… Наприклад, якби Мірей закортіло розважитися зі своїми подругами?.. або їх по-справжньому віджучити?.. особливо маленьких, тендітних, справжніх газелей?.. Мірей, яка під час ходи погойдувала, ніби атлетка, плечиками… тазом…

Існують, щоправда, фалоімітатори, зауважила вона! Тому, напевне, вони на нас і дивляться! Зовсім зблизька, а в той час вони себе задовольняють. Треба подивитись, чи хто не підглядає!.. Хай би їх розірвало… Хай би вони собі все повисмикували, сволота! Кров'ю стекли! Хай у них повилазить усе свинство!..

Вона добре знала весь цей казковий світ, Мірей, моя крихітка! Розважалася як могла… Нараз я сказав їй: «Якщо ти розповіси про це в Рансі, я змушу тебе з'їсти власні туфлі!..» Й схопив її за горло під газовим ліхтарем… Вона вже мала переможний вигляд. Відчуваю, вона скрізь розплеще, що я поводжуся як вампір!.. У Булонському лісі! Мене душить лють… Це ж треба, знову я пошився в дурні! Даю їй кілька потиличників… Вона хихотить, не боїться мене.

З лісу, з кущів, звідусіль з'являються люди, аби повитріщатися на нас, по двоє, по троє, цілими групами. Чоловіки притримують рукою своє хазяйство, спідниці у дам задрані спереду і ззаду. Й нахабні, й насмішкуваті, й боязливі…

«Давай, Фердінане!» — підбадьорюють вони мене. Жахливий гамір. Лунає з лісу. «Дай їй жару, цій шльондрі. На неї нічого не діє». Ці вигуки дратували мене, так що я став зовсім брутальним.

Здійнявши жахливий лемент, Мірей тікає. Я кидаюся навздогін, біжу чимдуж… Даю їй добрячих копняків під зад. Звуки виходять тяжкі й глухі. З боку парку Ранела до розпусників приєднуються сотні нових, натовп розтягнувся довгим шлейфом…

Вони заполонили газони, їх уже тисячі вибігли на алею. Й постійно з глибини ночі з'являються нові… Увесь одяг подертий… гойдливі, подряпані цицьки… Хлопчики без штанів… Переганяють одне одного, наступають на ноги… деякі зависають на деревах… зачепившись задом… Якась стара карга, англійка, так різко вигулькнула зі свого автомобільчика, що ледь не відірвала собі голову, вона особливо мені заважала… Ніколи ні в кого я не бачив таких щасливих очей… «Ура! Ура! Славний хлопець! — гукає вона до мене в радісному запалі. — Ура! Ти роздушиш її пиріжок. Люди полетять до зірок! Ти вичавиш з неї вічність! Хай живе Християнська наука!»

Я прискорюю крок. Переганяю її авто. Я цілком зосередився на своєму, стікаю потом! Завдаючи ударів, я думав про свою роботу… Їй-бо мене виженуть… Від цієї думки мене проймає дрож: «Мірей! Змилуйся! Я кохаю тебе! Ти зачекаєш на мене, падло? Повір мені!»

Коли ми добулися до Тріумфальної арки, юрба починає біг по колу. Весь натовп кинувся за Мірей. Скрізь уже лежали трупи. Дехто видирає в себе органи. Англійка розкручує над головою свій автомобіль! Ура! Ура! Вона збиває ним автобус. Рух транспорту перекрито трьома рядами гвардійців. Тепер надійшла наша черга. Сукня Мірей летить геть. Стара англійка кидається на неї, впивається в груди, бризки, все тече, все в червоному. Всі падають одне на одного, борюкаються, задихаються. Суцільний шал.

Полум'я з-під Тріумфальної арки здіймається вгору, відривається, розтинає зірки, розпорошується по всьому небу… Скрізь запах копченої шинки… Аж ось і Мірей, вона каже мені на вухо: «Фердінане, любий, я кохаю тебе!.. У тебе справді купа чудових ідей!» На нас падає вогненний дощ, кожен хапає здоровенний палаючий шматок… Усі запихають їх один одному в ширіньки, вони тріщать, клубляться димом. Дами прикрашають себе вогняними букетами… Усі засинають, попадавши одне на одного.

25 000 поліцейських агентів очистили площу Злагоди. Нестерпно, як там усі валялися. Занадто пеклó. Диміло. Просто пеклó.

Моя мати та пані Вітрув хвилюються, ходять туди-сюди кімнаткою, чекаючи, коли в мене спаде жар. Мене привезла «швидка допомога». Я лежав на ґратівці на авеню Мак-Маґона. Мене помітили поліцейські на велосипедах.

Навіть коли немає температури, в мене постійно до такої міри гуде у вухах, що я вже готовий до всього. Це у мене з війни. Божевілля переслідувало мене всі двадцять два роки. Воно загравало зі мною, перепробувало п'ятнадцять тисяч різних шумів, просто ґвалт, та я шаленів ще більше, ніж воно, не здавався й випередив його на фініші. Ось! Я переміг його, зачарував, змусив дати мені спокій. Та мій справжній ворог — то музика. Вона застрягла й гниє в глибині мого кумпола… Безперервно агонізує… Причмелює мене звуками тромбона, захищається день і ніч. У мені всі шуми природи — від флейти до Ніаґари… Я виводжу на прогулянку барабани й полчища труб… Тижнями граю на трикутнику… А щодо сурми, то тут я можу позмагатися з ким завгодно. У мене є цілий вольєр, а в ньому три тисячі п'ятсот двадцять сім пташечок, які ніколи не змовкають… Я оргáн Всесвіту… Я все віддав — плоть, розум і подих… Часто я виглядаю знеможеним. Думки шпортаються й падають. Я не можу їм дати раду. Творю Оперу Потопу. Опускається завіса, північний потяг підходить до вокзалу… Скляний дах згори розбивається й сиплеться вниз… з двадцяти чотирьох клапанів струмує пара… трансмісія паровоза підлітає до третього поверху… У відчинених навстіж вагонах триста вгашених музик розривають повітря всіма сорока п'ятьма акордами…

Уже двадцять два роки щовечора він хоче забрати мене… рівно опівночі… Але я також можу захищатися… за допомогою дванадцяти цнотливих симфоній для кимвалів, двох солов'їних водограїв… цілого стада тюленів, що їх смажать на повільному вогні… Ось заняття для холостяка… Що тут казати. Це моє друге життя. Про нього ніхто не знає.

Усе це я кажу, аби пояснити, що в Булонському лісі зі мною трапився невеликий напад. Я часто створюю багато галасу, коли розмовляю. Говорю заголосно. Мені роблять знак говорити тихіше. У мене виступає трохи слини, це неминуче… Я маю докладати неабияких зусиль, аби звертати увагу на знайомих. Я б зовсім забув про них. Я надто заклопотаний. Часом мене знуджує просто на вулиці. Тоді все завмирає. Настає тимчасове затишшя. Та нараз стіни знову починають гойдатися, а машини задкують. Тремчу разом з усією Землею. Я мовчу про це… Життя триває. Коли я потраплю до Господа Бога, то проткну йому вухо, внутрішнє, я вже це пройшов. Хотів би я бачити, як йому це сподобається. Я начальник диявольського вокзалу. Того дня, коли мене там не стане, ось побачите, потяг зійде з рейок. Пан Бізонд, бандажист, для якого роблю всілякий дріб'язок, зауважить, що я став ще блідішим. Він буде задоволений.

Я розмірковую про все це в моїй буді, поряд блукають мати й Вітрув.

Брама до пекла, що знаходиться у вусі, — то мацюпусінький атом. Якби його зрушити хоча б на волосинку… посунути лише на мікрон, якби поглянути крізь нього, тоді — кінець! Усе! Тебе засуджено назавжди! Ти готовий? Ні? А ви могли б? Та просто так не подихають! Треба передати Дамі чудовий саван, вишитий історіями. Останній подих зобов'язує! Останній з останніх. Та не всі про це знають! Хай там як, а треба готуватись! Я вже скоро буду готовий… Почую, як мій дзиґарок востаннє цокне! Мокре «клац» і ще раз… Щось затрясеться в аорті… все вийде з рівноваги. Закінчиться. Для Гарантії вони зроблять розтин… На похилому столі… Вони не побачать там ні моєї чудової Легенди, ні мого свистка… Безноса забере все… Ну, пані, скажу я їй, ви найкращий поціновувач!..

Навіть коли я був непритомний й повністю відключився, то думав про Мірей…