Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

Переконаний, що вона розплеще абсолютно все. «Ой! Що б сказали в Жонксьйон… Цей Фердінан став просто нестерпним! Їде в Ліс, щоб повикаблучуватися!.. (адже завжди намагаються перебільшувати). Тягне із собою ту Мірей!.. Розбещує всіх дівчат!.. Ми поскаржимося на нього в мерію!.. Заплямував свою посаду! Ґвалтівник і провокатор!..»

Уже який є! Я просто закипів у своїй постелі, коли уявив собі цю халепу, змокрів, як жаба… Я задихався… звивався… борсався туди-сюди… порозкидував усі ковдри… Я почувався до біса дужим. А нас таки справді переслідували сатири!.. Чую, як звідусіль тхне горілим! Мене накриває велетенська тінь… Це капелюх Леонса… Капелюх одного активіста профспілки… Криси широкі, як велодром… Він має загасити вогонь… Це Пуатра Леонс! Я в цьому впевнений! Він завжди стежить за мною… Цей хлоп мене просто переслідує! Заходить до префектури частіше, ніж треба… Після шостої… Він завжди там, входить у раж, підбурює учнів, виступає за аборти… Я йому не подобаюсь… Псую йому настрій. Він хоче здихатись мене. Сам це визнає…

У клініці він працює бухгалтером… Ще й носить лавальєр[5]. Він вклинюється в мій сон слідом за своїм капелюхом… Мені здається, що жар наростає… Ще трохи, і я лусну… Леонс Пуатра спритник, на зборах незворушний як камінь… Коли профспілка організовує черговий шантаж, він може горлати добрі дві години. Ніхто не змусить його замовкнути… Та коли його пропозицію відхилять, лише через одне слово, він може просто оскаженіти. Дере горло гучніше за командира полку. Статурою він скидається на шафу. Пихою його годі перевершити, і стрижнем також, він у нього твердий, як тридцять шість біцепсів. У нього крицеве щастя. Ось так. Він секретар профспілки цегли й дахів у Ванв ла Револьт. Обраний секретар. Друзяки пишаються Леонсом, він такий відірвиголова, такий крутий. Найуспішніший сутенер у нас на роботі.

Проте коли в нього кепський настрій, він заздрить мені, моїм ідеям, моїй духовності, тому, що всі називають мене «доктором». Він зачаївся збоку серед своїх дам… На що я наважусь? Може, я нарешті зникну?.. Я його не влаштовую!.. Остогид йому… Та все-таки я залишусь на землі!.. перевершу самого себе!.. я навіть ладен поцілувати його, якщо він від цього скопититься!.. Від інфекції!..

Поверхом вище щось дзеленчить… Різні шуми… це артист, що дає уроки… Він тренується… Схвильований… напевне, сам… До!.. до!.. до!.. Ніяк не виходить!.. Сі!.. сі!.. Ще трохи… Мі!.. мі!.. Ре!.. може, все владнається!.. А потім арпеджіо ліворуч!.. Надто темпераментно… Сі дієз!.. О Боже!

З мого вікна видно Париж… Він розпростерся внизу… А потім дереться вгору… до нас… на Монмартр… Дахи тиснуть один одного, загострені, впиваються, ранять, світло сочиться, як кров, вулиці в блакитному, червоному, жовтому… Потім, ще нижче — Сена, блідий туман… з тяжким зітханням проходить буксир… Ще далі — пагорби… всі предмети зливаються докупи… Скоро нас забере ніч. Може, це моя стара стукає в стіну?

Коли вона підніметься до мене, я вже точно геть розсохнуся… Матуся Беранж надто стара, аби подолати всі поверхи аж до мене. Як же вона зайде?.. Тихенько проходить кімнатою… Не торкається землі… Навіть не дивиться ні праворуч, ні ліворуч… Виходять з вікна у порожнечу… Ось вона вже пішла у темряву понад будинками… І зникла там…

Ре!.. фа!.. соль дієз!.. мі!.. Чорт! Він ніколи не скінчить! Напевне початківець, знову повторює… Коли жар наростає, життя стає млявим, як черево після бістро… Занурюєшся у круговерть нутрощів. Чую, як моя мати на чомусь наполягає… Розповідає своє життя пані Вітрув… Від самого початку, аби та збагнула, як їй було важко зі мною! Розтринькувач!.. Легковажний!.. Лінивий!.. Як я геть не схожий на свого батька… Той був такий сумлінний… такий працьовитий… такий порядний… але йому так не щастило… якось узимку він помер… Так… Вона не розповідає їй про тарілки, які він трощив об її кумпол… Ні! Ре, до, мі! Ре бемоль!.. Новачкові зовсім непереливки… Він повзе через «шістнадцяті»… Повторює за пальцями вчителя… Збивається… Йому годі впоратись… Має повні жмені дієзів… «Темп!» — гарлаю щосили.

Моя мати не згадує, як Оґюст тягав її за патли в комірчині за крамницею. Далебі, замале приміщення для дискусій…

Про все це вона мовчить… Занурюємося в поезію… Щоправда, жили в тісняві, але страшенно любили одне одного. Ось що вона розповідає. Батько мене просто обожнював, дуже переймався моєю поведінкою… Хвилювання… мої ризикові авантюри, моя зіпсутість наблизили його смерть… Звичайно, від переживань… Адже це позначалося на серці… Крапка! Ось як розповідають історії… У всьому цьому є й правда, але розбавлена купою гидкої брехні… Баби так оживають, коли мелять свої нісенітниці, що заглушують звуки піаніно… Я можу блювати скільки душі завгодно.

Вітрув не відстає у брехні… перераховує свої жертви… Мірей — усе її життя!.. Я не все розумію… Мені треба в туалет, у мене позиви до блювання… Це точно хронічна малярія… Я підчепив її в Конґо… Мене проносить з усіх дірок…

Коли я знову лягаю, моя мати вся у спогадах про свої заручини… в Коломб… Коли Оґюст займався велосипедним спортом… Але й друга не відстає… неприємно розпливається… й розповідає, як вона офірує собою, аби врятувати мою репутацію… в Лінюсі… Ах, ах, ах! Я підводжуся… Вже більше не можу… Не можу поворухнутися… Нахиляюся, аби виблювати по той бік ліжка… Аби не слухати цих нісенітниць, занурююсь у власні фантазії… Бачу трувера Тібо… Тому завжди треба грошей… Він убив батька Жоада… На одного батька стало менше… Бачу, як на стелі розгортаються дивовижні турніри… Бачу, як сходяться списоносці… Бачу короля, самого Кроґольда… Він прибув із Півночі… Разом з усім двором його запрошено до Бредона… Бачу його біляву, сяючу дочку Ванду… Хочеться мастурбувати, та я занадто виснажений… Жоад страшенно закоханий… таке життя!.. Мені знову треба назад… Раптом вибльовую ледь не всю свою жовч… Кричу від напруження… Навіть мої старі почули… Прибігли, намагаються допомогти… Знову витурюю їх з кімнати… В коридорі вони знову плещуть язиками. Побачивши мене в такому стані, вони дещо змінили стиль… Злегка підхвалюють… Від мене багато чого залежить… Нараз усе перевертається… Їх заносить… Адже це я заробляю гроші… У пана Бізонда, відомого бандажиста, моя мати одержує мало… цього навряд чи вистачило б… У її віці важко зберегти місце. Це я допомагаю пані Вітрув та її небозі різними хитромудрими способами… Раптом їм здалося, що вони перегнули палицю, починають викручуватися…

«Він грубий!.. Зайдиголова!.. Але має щире серце…» Це треба визнати. Таки-так. Адже попереду квартплата й пайок… Не треба занадто його паплюжити. Намагаються заспокоїтись. Моя мати — не якась там робітниця… Вона повторює це як молитву… Вона крамарка… У нашій родині готові вдавитися заради чести крамниці… Ми не якісь там п'янички-роботяги, в яких повно боргів… О, ні! Жодним чином!.. Не треба плутати!.. Три життя — моє, її та, особливо, мого батька було принесено в жертву. Ніхто не знає, чого їм це коштувало… Вони виплатили всі борги…

Зараз моя мати щосили намагається надати сенсу нашому життю… Доводиться вигадувати… Наші життя минули… Минуле також зникло… Вона викручується, щойно випадає нагода… намагається все підняти… а потім усе знову неминуче розвалюється!..

Як тільки я закашляю, вона починає страшенно дратуватися, тому що мій батько мав здорову грудну клітку й міцні легені… Більше не можу її бачити, вона мене доконує! Вона хоче, аби я марив разом з нею… Я поганий! Від мене одні нещастя! Мені також хочеться говорити дурниці… До! мі! ля! Учень пішов… Учитель розважається… захопився «Колисковою»… Було б добре, якби прийшла Емілі… Вона приходить увечері поприбирати в мене… Вона майже не розмовляє… Я її не помітив! Диви-но, вона вже тут!.. Хоче, аби я випив рому… Поряд ґелґочуть баби…

— Знаєте, в нього жахливий жар!.. Я дуже занепокоєна! — знову каже мати.

— Він дуже милий із хворими!.. — надривається Вітрув своєю чергою…

Тим часом мені стало так жарко, що я доплівся до вікна.

«У напрямку до площі Зірки в затінку пливе мій чудовий корабель… У нього повні вітрила до вершини щогли… Прямує до шпиталю Отель-Дьє… Ціле місто стоїть на палубі, спокійне… Пізнаю всіх померлих… Навіть знаю того, хто за штурвалом… З лоцманом я на «ти»… Вчитель уторопав… Грає потрібний нам мотив… «Чорний Джо»… У плаваннях… Аби краще відчути Час… Вітер… брехню… Якщо прочиню вікно, зразу стане холодно… Завтра піду і вб'ю пана Бізонда, який дає нам підробіток… цього бандажиста в його закладі… Хочу, аби він вирушив у подорож… Він ніколи не виходить… Мій корабель застряг і потерпає десь під парком Монсо… Зараз він пливе повільніше, ніж минулої ночі… Зараз він напореться на статуї… Ось два привиди спускаються на Комеді Франсез… Три велетенські хмарини підхоплюють аркади Риволі. За вікном виє сирена… Я штовхаю важку раму… Вривається вітер… Мати забігає, захекавшись… Вичитує мені… Мені знову стане зле!.. Вітрув також вривається! Потік настанов… Я збунтувався… Лаю їх… Мій корабель ледве суне. Ці баби псують усю нескінченність… Він збивається з курсу, ганьба!.. Хилиться на лівий облавок… Нема нічого ґраційнішого, ніж він, під вітрілами… Моє серце прямує за ним… Вони мали б утекти, ці курви, разом зі щурами, що псують такелаж!.. Ніколи він не зможе пришвартуватися, так міцно затягнуто його фали!.. Треба б послабити… Вимотати три котушки перед «Самаритеном»[6]! Я вигукую все це понад дахами… А потім моя буда тоне!.. Я виплатив за неї до кінця! Все заплатив! до останнього су! Всім своїм сраним існуванням!.. Я усцявся у своїй піжамі! Все промокло… Це просто жахливо! Зараз буду щось верзти над Бастилією. «Ех! Якби тут був твій батько!..» Я чую ці слова… Вони мене дратують! Вона досі тут! Обертаюся. Батькую останніми словами!.. Надриваюся від крику!.. «Не було більшої сволоти у всьому Всесвіті від Дюфаєля[7] до тропіка Козерога!..» Спочатку вона остовпіла! Застигла! Стоїть у заціпенінні… Потім приходить до тями. Паплюжить мене, як останнє лайно. Не знаю, куди подітися. Вона плаче гіркими слізьми. Закутується в шаль скорботи. Стає на коліна. Знову підводиться. Тицяє в мене парасолькою.

Б'є нею просто по голові. Відламана ручка залишається у неї, затиснута в кулаці. Вона заливається слізьми. Вітрув кидається розбороняти. «Вона більше ніколи не хоче мене бачити!..» Ось як вона до мене ставиться! Вся кімната дрижить від її крику. Її спогади й купа неприємностей — ось усе, що залишив мій батько… Нею опановують спогади… Що далі його смерть, то більше вона його любить! Як собака, який не може забути… Але я не згоден! Навіть напівживим я упиратимусь! Повторюю їй, що він був святенником, лицеміром, грубіяном та невдахою в усьому! Вона знову кидається у бій. Вона готова загинути за свого Оґюста. Їй-бо’, віддухопелю! Чорт!.. Я не на жарт хворий на малярію. Вона поливає мене брудом, розійшлася, забула про мій стан. Тоді я нахиляюся, люто задираю їй спідницю. Бачу її висхлі литки, худющі, як патики, жодної плоті на кістках, обвислі панчохи, жахливо!.. Колись давно я вже це бачив… Знову потужний напад блювання…