Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

Замість морського флоту, йому випало сім років служити в артилерії. Йому хотілося бути сильним, удатним і шанованим. У конторі «Коксінель» його мали за ніщо. Він знемагав від самолюбства й одноманітности. Не мав нічого, крім атестата зрілости, вусів та педантизму. З моїм народженням батьки ще глибше загрузли в багні.

Зранку ми нічого не їли. Мати гриміла каструлями. Вона була в нижній спідниці, аби не забруднитися під час приготування їжі. Ниділа, що Оґюст не цінує її добрих намірів, не розуміє труднощів комерції… А той, спершись на кут столу, розмірковував над власними неприємностями. Раз по раз він виказував своє невдоволення… Вона завжди намагалася його заспокоїти. Та тільки-но вона знімала з гачка підвісну лампу, гарну жовту кулю, він зразу починав лютувати. «Клеманс! Послухай! Господи! Та ти влаштуєш нам пожежу! Скільки вже тобі казати: бери обіруч!» Він репетував як вар'ят, не знаходив слів від обурення. А коли впадав у транс, ставав цеглянистого кольору, весь роздувався, очі вертілися, як у дракона. На нього було страшно глянути. Ми з матір'ю лякались. А потім він розбивав тарілку, й усі йшли спати…

«Повернись до стіни, малий негіднику! Не обертайся!» Я не мав жодного бажання… Я знав… Соромився… Чув кроки коротких, товстеньких материних ніг… Вона дибала з кімнати в кімнату… Він умовляв її… Вона заперечувала, казала, що треба помити посуд… Аби розрядити ситуацію, намагалася завести пісеньку…

А сонце через дах дірявий

Спускалося до нас…

Оґюст, мій батько, читав газету «Ла Патрі»[10]. Сідав біля мого ліжка-манежу. Вона підходила й цілувала його. Буря вщухала… Він підводився й глипав у вікно. Здавалося, ніби він щось шукав углибині двору. Гучно пердів. Це була розрядка.

Вона також пукала, тихенько, із солідарности, а потім грайливо шкандибала на кухню.

Далі вони зачиняли двері… Двері своєї кімнати… Я спав у їдальні. За стіною лунали співи місіонерів… Вулицею Бабілон дибав кінь… Бем! Бем! Він тяг за собою фіакр…

Батько, аби прогодувати мене, брав додаткову роботу. Його начальник Лампрент усіляко принижував його. Я знав того Лампрента, він був рудий, вже побляклий, з довгою золотавою борідкою. Батько мав стиль, йому від природи була властива елегантність. Це дратувало Лампрента. Він мстився протягом тридцяти років. Змушував батька знову переписувати майже всі листи.

Коли я був ще зовсім маленьким, мене віддали годувальниці в Пюто, й мої батьки у неділю приходили мене навідати. Там було чисте повітря. Вони все розраховували наперед. Ніколи не заборгували жодного су. Навіть коли зазнавали серйозних невдач. У Курбевуа моя мати через безліч клопотів і через те, що у всьому собі відмовляла, почала кашляти. Кашель не припинявся. Її порятував сироп зі слимаків та метод Распая.

Пан Лампрент побоювався, що мій батько зі своїми вишуканими манерами може стати надто гоноровим.

У Пюто із садка моєї годувальниці було видно Париж. Коли батько підіймався туди, аби побачитись зі мною, вітер кошлав його вуса. Це мій перший спогад.

Після банкрутства нашої крамниці мод у Курбевуа батькам довелося працювати вдвічі більше, вони просто вибивалися із сил. Мати працювала продавщицею в бабусі, а батько понаднормово працював у «Коксінелі». Та що більше він демонстрував свій чудовий стиль, то більше його ненавидів Лампрент. Щоб украй не озлобитись, батько зайнявся акварелями. Він малював вечорами після вечері. Мене перевезли до Парижа. Я бачив, як він малював пізно увечері, переважно кораблі, пароплави серед океану, трищоглові вітрильники в шторм, олівцем і фарбами. До цього він мав схильність… Згодом прийшли спогади про артилерію, просування галопом на бойові позиції, пізніше він малював єпископів… На замовлення клієнтів… Через пишну ризу… Й нарешті танцівниці з товстими стегнами… В обідню перерву мати пропонувала їх на вибір ґалерейникам… Вона робила все для мене й мого життя, та якраз народжуватися мені було й не варто.

У Бабусі на вулиці Монторгей, де ми товклися після нашого банкрутства, мати, прикрашаючи вранці вітрину, часом харкала кров'ю. А потім ховала свої носовички. Раптом з'являлась Бабуся… «Клеманс, витри очі! Слізьми тут не зарадиш!..» Аби прийти раненько, ми вставали удосвіта, закінчивши справи по господарству, йшли через сад Тюїльрі, а батько застеляв ліжка.

Протягом дня було не дуже весело. Рідко бувало, щоб я не проплакав увесь час після обіду. В крамниці я одержував більше ляпасів, ніж бачив усмішок. Мав вибачатися за кожну дрібницю, й вибачався за все.

Ми весь час остерігалися крадіжки чи випадкової поломки, старі речі ненадійні. Ненароком я перепсував тонни різного мотлоху. Старе дрантя досі викликає в мене огиду, проте ми з нього жили. Уламки часу — це сумно… гидко, потворно. Їх продавали, хотіли того клієнти чи ні. Покупця доводили до отупіння. На клієнта сипався каскад небилиць… обіцянок, нечуваних переваг… без жодної пощади… Мимоволі він приставав на умовляння… Всупереч здоровому глуздові… Покупець у захопленні виходив з крамниці з викопаною звідкілясь чашкою часів Людовіка ХІІІ, із загорнутим у шовковий папір віялом, на якому були зображені пастушки. Просто диво, яку огиду викликали в мене дорослі, що несли додому такі дурнички…

Бабуся Кароліна цілісінький день ховалася за «Блудним сином», велетенським гобеленом. У Кароліни було метке око, вона не зводила очей з пальців відвідувачів. Усі клієнти жіночої статі ненадійні, що заможніші, то більше хапкі на руку. Маленьке мереживо Шантії могло миттєво опинитися в манжеті добре натренованої відвідувачки.

У нашій крамниці ми не купалися в яскравому світлі… Зима — найпідступніша пора року через волани… оксамит, пелерини, хутра, якими тричі обмотують цицьки… А з плечей ще звисають різноманітні боа, потоки хвилястого мусліну… Як великі сумні птахи… Клієнтка гонорово походжає, порпається у горах дрібного мотлоху, квокче — й знову все спочатку. Все розкидає… вихоплює то те, то се… патякає, ладна влаштувати скандал просто заради задоволення. Аби догодити їй, всі зі шкури пнулися, а в крамничці вибір таки був нічогенький… Бабуся добували все нові товари, весь час лазила по барахолках. Тягла все підряд: картини, намальовані олійними фарбами, аметисти, цілі кущі канделябрів, каскади тюлі, кабошони, дароносиці, опудала, обладунки й парасольки від сонця, позолочений японський кіч, мушлі з іще віддаленіших місць, мотлох, що не має назви, і взагалі неймовірні штуковини.

Клієнтка збуджувалася від цієї скарбниці скалок. Перед нею росте гора. Все котиться, дзеленчить, крутиться. Вона зайшла лише ознайомитися. Дощить, і їй просто треба десь заховатися. Коли їй усе набридає, вона відкараскується обіцянками. Треба добряче погріти чуприну, аби знову зібрати весь непотріб. На колінах згинаєшся якомога нижче, нишпориш попід меблями. Чи все на місці… носовички… різний дріб'язок… кришталь… все оте барахло… нарешті зітхаєш з полегшенням.

Моя мати падає на стілець, розтирає собі ногу, від ходіння взад-вперед у неї судома, вона зовсім захрипла. Насамкінець уже перед закриттям з'являється сором'язливий клієнт. Входить тихо, пошепки пояснює, що хоче загнати одну штучку, родинну реліквію, розгортає шмат газети. Називають копійчану ціну. Миють той виріб у раковині на кухні. А заплатять йому завтра вранці. Він зникає, заледве промимривши «до побачення»… Попри крамничку смерчем пролітає омнібус «Пантеон-Курсель».