Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

Коли я дивився, як вона порпається по кутках з різним мотлохом, відчував відразу, яку годі описати словами. І це в той час, коли по всьому світу під колеса вантажівок потрапляють доволі симпатичні люди… Від мамулі Вітрув ширився гострий запах. У рудих таке буває. Гадаю, що доля рудих подібна до тварин, вона трагічна, брутальна й написана в них на лобі. Я цілком переконався в цьому, коли слухав, як вона розбалакує, ділиться спогадами… У неї постійно пекло в дупі, тож їй важко було знайти любов. Хіба що у п’яних чоловіків. Навіть у суцільній темряві їй не щастило! Тому мені було її трохи шкода. У сфері високих почуттів я досяг значно більшого. Що також здавалось їй несправедливим. Та коли настане мій час, я зможу померти, ні про що не шкодуючи!.. Я був своєрідним рантьє естетики. Я спізнав, що таке дупа та ще й найкраща… Я маю висповідатися, як усе було. Я скуштував безмежність.

Вона не мала заощаджень, а хіба варто згадувати, як швидко випаровуються гроші. Щоб мати кусень хліба й насолоджуватися життям, вона мусила виснажувати клієнтів чи, принаймні, брати їх нахабством. То було справжнє пекло.

Зазвичай робітники повертаються додому після сьомої години. Їхні дружини миють посуд, а самці тонуть у радіохвилях. О цій порі Вітрув кидає мій гарний роман і полює за заробітками. Вона обходить поверх за поверхом у своїх трохи підстрелених панчохах та жалюгідному пуловері. Перед кризою її ще виручав кредит і здатність заскочити своїх клієнтів зненацька, та зараз вона мала задовольнятися дрібними подачками, які зазвичай дають надокучливим невдахам, що програлися в карти. Про справедливу конкуренцію годі було й говорити. Я намагався пояснити їй, що у всьому винні япошки… Та вона не вірила. Я звинуватив її в тому, що вона зумисне викинула мою чудову Леґенду на сміття…

— Це шедевр! — вів я далі. — Тож її точно знайдуть!..

Та вона забрехалася… Ми разом порпались у її барахлі. Нарешті з великим запізненням прийшла небога. Бачили б ви її стегна! Просто завал… спідниця-плісе… Стиль витримано до кінця. Гармошка з розпіркою… Все виставлено напоказ. Безробітні завжди у відчаї, вони чуттєві та ніколи не мають грошей, щоб запросити… Тож так і клеються до неї. «Класний задок!» — гукали навздогін… І прямо в обличчя. Просто щоб у коридорі у них зайвий раз задурно встав. Молодики, з тоншими рисами обличчя, ніж у інших, частіше користаються з таких ситуацій, готові, аби їх приколисало життя. Лише значно пізніше вона таки ходила на вулицю, аби підзаробити… після численних катастроф… А тоді вона сприймала це як забаву…

Вона також не знайшла моєї чудової Леґенди. Їй було начхати на «Короля Кроґольда»… Тільки мене це гризло. Її школою емансипації був «Кошик», танцювальний клуб у Порт Брансьйон, біля залізниці.

Коли я лютував, вони не зводили з мене очей. Як «шарахнутий», за їхнім визначенням, я був для них за межами досяжности. Дрочко, встидливий, мудрагель і таке інше. Але зараз, на мій подив, вони боялися, що я від них змиюсь. Цікаво, що б вони вчинили, якби я справді подався світ за очі? Певен, що ця тітка часто про таке думала. Як тільки я починав говорити про подорожі, на їхніх обличчях з'являлися судомні посмішки…

Мірей, окрім дивовижної дупки, мала надзвичайно романтичні очі, проникливий погляд, та при цьому добрячого носа, справжній рубильник, кара божа. Коли я хотів її трохи принизити, то говорив: «Без жартів! Мірей, та в тебе ж чоловічий ніс!..» Вона також уміла оповідати дуже гарні історії, просто як моряк. Спершу тільки для того, щоб мене розважити, а згодом, аби напакостити, вона понавигадувала тисячу речей. Послухати гарні історії — то моя слабинка. Та вона просто зловживала моєю довірою. На завершення наших стосунків ми трохи потузились, але вона вже тисячу разів була заробила на прочуханку, а то й на більше. І нарешті нарвалася. Я справді виявив великодушність. Покарав її за діло… Всі так казали… Ті, хто був у курсі…

Про Ґюстена Сабайо я можу сказати, не обмовивши його ні на йоту, що неправильними діагнозами він не дуже переймався. Він орієнтувався за хмарами.

Коли виходив з дому, то спершу дивився на небо. «Фердінане, б'юсь об заклад. Сьогодні точно розгуляється ревматизм! Ставлю сто су!..» Він усе це читав з неба і ніколи особливо не помилявся, оскільки був добре обізнаний з температурою й темпераментами.

«Ага! Ось маємо страшну спеку після прохолоди! Дивись! Знадобиться каломель, це вже ясно! У повітрі чути жовтяницю! Вітер міняється… З північного на західний! Холод і злива!.. Бронхіт у наступні два тижні! Їм навіть не треба буде роздягатись для огляду! Якби моя воля, то я виписував би рецепти, лежачи в ліжку!.. Врешті, Фердінане, то лише пусті балачки, коли вони приходять!.. Для тих, хто на цьому заробляє, тут ще є певний зиск… але для нас?.. для тих, кому платять помісячно?.. Який сенс?.. Я лікував би голодранців, не дивлячись на них! Прямо звідси! Від цього вони не стануть більше задихатися! І блювати не будуть більше, не стануть ні жовтішими, ні червонішими, ні блідішими, ні дурнішими… Таке життя!..»

Щиро кажучи, то Ґюстен мав цілковиту слушність.

— Ти гадаєш, вони хворі?.. Стогнуть, блюють, шкутильгають, укриваються гнійними прищами… Хочеш звільнити свою приймальню? За одну мить? Навіть від тих, які хриплять від задухи?.. Запропонуй їм безкоштовне кіно!.. аперитивчик у забігайлівці навпроти!.. Побачиш, скільки їх тоді залишиться. Вони приходять і набридають тобі просто від нудьги. Адже на свято ти тут нікого не застанеш… Затям мої слова, бідолахам бракує занять, а не здоров’я… Вони хочуть у тебе трохи розвіятись, аби ти їх розважив, зацікавився їхніми відрижками, газами… хрустом у кістах, аби знайшов у них лихоманку, печію… бурчання й булькання… щось нечуване!.. Щоб ти прогинався перед ними, прагнув допомогти!.. Саме для цього ти одержав диплом… Бавитися власною смертю й самому її наближати — ось що таке людина, Фердінане! Вони бережуть свій трипер, свої сифілітичні виразки, всі свої пухлини. Вони їм потрібні! А те, що в них протікає сечовий міхур і пече в товстій кишці, то байдуже! Але якщо ти опікуєшся ними, якщо зможеш їх заінтригувати, вони чекатимуть тебе і перед самою смертю — ось заслужена вдячність! Вони не відчепляться від тебе до кінця. Коли дощ знову лив на димарі електростанції, він заявляв мені: «Фердінане, а ось і радикуліт!.. Якщо сьогодні їх прийде менше десятка, я готовий повернути деканові свій диплом!» А коли на нас із сходу налітала сажа, з найсухішого пагорба за печами Бітрунель, він розтирав дрібку сажі на носі: «А хай йому в задницю! Ти чуєш! Сьогодні точно всі плевротики харкатимуть кров'ю!.. А шляґ би його… Мене сьогодні ще разів із двадцять за ніч будитимуть!..»

Часом увечері він спрощував процедуру. Вилазив на драбинку перед величезною шафою зі зразками препаратів. А далі йшла швидка, безкоштовна й не надто врочиста роздача медикаментів…

— Гей, ви, у вас серце чи що? — питав він у жалюгідної постаті. — Та наче ні!.. — У вас нема печії?.. Чи може з травленням негаразд? — Так, трохи? — Тоді поприймайте оце, я гадаю… На два літри води… У вас буде велике полегшення!.. А зв'язки? Не болять?.. У вас нема часом геморою? А як з випорожненням?.. Усе гаразд?.. Ось, поставите свічки… Глисти також?.. Ви помітили?.. Тримайте, двадцять п'ять чудодійних крапель… Перед сном…»

Він пропонував на вибір усі свої полиці… Там були засоби від усіх розладів, усіх діатезів і маній… Хворий зазвичай дуже скупий. Як тільки йому дають прийняти якусь гидоту, він уже більше нічого не вимагає, радий, що вже може змитися, й боїться, що про нього згадають.

Завдяки цьому виверту з дарованими ліками Ґюстен — я сам бачив — скорочував час прийому пацієнта до десяти хвилин, тоді як це тривало б добрі дві години, якби робилося за всіма правилами. Та мені не треба було вчитися скорочувати час прийому. У мене була своя метода.

Зараз я хотів би поговорити з ним про мою Леґенду. Ми знайшли її початок у Мірей під ліжком. Я був геть розчарований, коли перечитав написане. Мій твір зовсім не виграв від того, що збіг певний час. Після років забуття витвір фантазії стає лише старомодним святом… Тільки від Ґюстена я міг почути вільну й відверту думку. Я зразу ввів його у відповідний настрій.

— Ґюстене, — сказав я, — оскільки ти не завжди був таким йолопом, як зараз, коли тебе задовбали власне становище, фах, нереалізовані бажання, найогидніші приниження… Чи не міг би ти на коротку мить налаштуватися на поезію?.. Злегка напружити якщо не серце, то хоча б свій прутень, аби послухати феєричну, дещо трагічну, але шляхетну й чарівну епопею!.. Ти здатен на таке?..

Ґюстен і далі дрімав на табуретці перед ліками в розчахнутій навстіж шафі… Він не зронив і слова… не хотів мене перебивати…