Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

— Мова йде про Ґвендора Пречудового, принца Християнії… — зауважив я, — Почнімо… Він помирає… Якраз тепер, цієї миті, коли я з тобою розмовляю… Його кров струмує з двадцяти ран… Армія Ґвендора щойно зазнала нищівної поразки… Сам король Кроґольд знайшов Ґвендора під час битви… Він розрубав його ледь не навпіл… Кроґольд не чистоплюй. Він сам вершить правосуддя. Ґвендор зрадив його. Смерть насувається на Ґвендора й зараз довершить свою справу… Послухай трішки!

«Відгомін битви затих з останніми відблисками дня… В далечині зникли останні гвардійці короля Кроґольда… Темряву пронизують стогони велетенської агонізуючої армії… Переможці й переможені, хто як уміє, віддають Богові душу… Поступово тиша огортає все слабші, все рідкісніші крики й стогони…

Похований під горою соратників, Ґвендор Пречудовий стікає кров'ю… На світанку перед нами постане Смерть.

— Ти збагнув, Ґвендоре?

— Я збагнув, о Смерте! Збагнув ще з початком цього дня!.. Я відчув у моєму серці, у моїх руках та в очах моїх друзів, навіть у ході мого коня сумовите й повільне зачарування сну… Моя зоря згасла у твоїх крижаних руках… Усе зникає! О Смерте! Стільки докорів сумління! Я відчуваю величезний сором!.. Поглянь на цих нещасних!.. Тиша вічности не може пом'якшити його!..

— У цьому світі нема милосердя, Ґвендоре! Ніде, лише в казках. Усі королівства закінчуються сном!..

— О Смерте! Дай мені трохи часу… день чи два! Я хочу знати, хто мене зрадив…

— Усі зраджують, Ґвендоре… Пристрасті не належать нікому, особливо кохання, це лише квітка життя в саду молодости.

І Смерть м'яко накриває принца… Він не опирається. Став невагомий… А потім прекрасний сон огорнув його душу… Сон, який він часто бачив у дитинстві, коли лежав у хутряній колисці, у кімнаті для Спадкоємців, біля своєї моравської годувальниці, у замку короля Рене…»

У Ґюстена руки звисали між колін…

— Хіба це не чудово? — запитав я в нього.

Він був обережний. Не хотів знову ставати молодим. Він захищався. Треба, щоб я йому ще раз усе пояснив… Усі «чому?» та всі «як?»… То не легка справа… Все це таке тендітне, як метелик. Від якогось дріб'язку все розсипається, забруднює вас. Який із цього хосен? Я не наполягав.

Аби далі виплітати мою Леґенду, я міг би звернутись до витончених людей… які знаються на почуттях… на тисячах варіантів кохання…

Та мені краще виплутуватися самотужки.

Часто витонченими стають люди, які не здатні одержати задоволення. Їм доводиться вдаватись до самокатування. Таке ніколи не минається даремне. І все ж я хочу описати вам замок Кроґольда:

«Велетенське чудовисько в лісових нетрях, що зачаїлося, гнітюче громаддя, висічене в скелі… Височить над трясовиною… колони, помережані фризами й виступами… донжони… Здалеку, від самого моря… верхів'я дерев гойдаються і б'ються об замкові мури…

Вартовий, який витріщає очі від страху, що його можуть повісити… Ще вище… Зовсім високо… На вершині Моранду, на Вежі Королівської Скарбниці, під поривами вітру тріпоче прапор… На ньому королівський герб. Перерубана змія, що стікає кров'ю! Горе зрадникам! Ґвендор смертю спокутує вину!»

Ґюстен більше не міг витримати. Він спав… Навіть похропував. Я сам зачиняю його контору! Кажу йому: «Ходімо! Прогуляйся вздовж Сени!.. Тобі стане ліпше…» Він воліє не рухатися. Я наполягаю, і врешті він погоджується. Пропоную йому зайти до невеличкої кав'ярні по той бік Собачого острова… Там, незважаючи на каву, він також засинає. То й добре, близько четвертої по обіді саме час поспати в бістро… В цинковій вазі стримлять три штучні квітки. Усі клопоти залишились на набережній. Навіть старий п'яниця за шинквасом змирився з тим, що господарка його вже не слухає. Я даю Ґюстенові спокій. Перший же буксир його, безперечно, розбудить. Кіт залишив свою фіфочку й прийшов погострити кігті.

Коли Ґюстен дрихне, він вивертає руки долонями догори, і можна легко визначити його майбутнє. У його граблях відчувається певне лінивство і мужність. У Ґюстена найсильніше виражена лінія життя. У мене сильними є скорше лінії талану й долі… З тривалістю життя у мене темний ліс… Питаюся, коли ж це станеться? Біля основи великого пальця у мене борозна… Можливо, маленька артерія розірветься в мозку? На згині Роландової звивини?.. У складці третьої долі?.. Ми з Метіпуа часто роздивлялися це місце в трупарні… Це трохи шокує… Невеликий отвір, ніби слід від уколу шпилькою, серед сірих борозен… Через нього вийшла душа, фенол і вся решта. А може це буде, на жаль, неофунґозне утворення в прямій кишці… Я дав би багато за маленьку артерію… Що вам більше до вподоби? Метіпуа був справжнім експертом. З ним ми провели багато вихідних, роздивляючись борозни… визначаючи причину смерти… Це старого надихало… Йому хотілося трохи помріяти. Коли проб'є його година, він волів би, щоб це була раптова фібриляція обох сердечних шлуночків… Він дуже переймався останніми почестями!..

«Найвишуканіша смерть, добре запам'ятайте, Фердінане, це та, яка вражає нас у найчутливіші тканини…» Цей Мерпуа говорив вишукано, дотепно, добірною мовою, як у часи Шарко[2]. Йому дуже стали в пригоді дослідження Роландової звивини, третьої долі та сірої речовини… Врешті він помер від серця за не надто приємних обставин… від нападу грудної жаби, криз тривав двадцять хвилин. Він добре тримався сто двадцять секунд, спираючись на свої класичні спогади, наміри, приклад Цезаря… але вісімнадцять хвилин він верещав як тхір… Що йому виривають діафрагму… Що йому в аорту встромляють десять тисяч лез… Він намагався нам їх виблювати… Тут було не до жартів. Він плазував залою. Роздирав собі груди… Гарчав у килим… Незважаючи на морфій. Це відлунювало по всіх поверхах і аж на вулиці… Він сконав під піаніно. Коли маленькі артерії міокарда рвуться одна за одною, виходить незвичайна арфа… На жаль, від грудної жаби не можна оклигати. А то на всіх би вистачило мудрости й набутих знань.