Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

Мати кидалася до його ніг… Він не переставав кричати… Його знову почала турбувати моя доля… Він знайшов у мені найгірші вади… Нечувану зіпсутість! Після цього всього він умиває руки!.. Як Понтій Пілат!.. так він казав… Давав зрозуміти, що знімає із себе будь-яку відповідальність…

Мати дивилася на мене… свого «проклятого»… Робила трагічний вибір… Їй не хотілося кидати мене… Оскільки було очевидно, що мене чекає ешафот, вона принаймні хотіла бути зі мною до кінця…

Єдине, що гуртувало нашу родину в Пасажі, — це була тривога щодо харчів. І вона була величезна. Я відчував її з першого свого подиху… Вона передалася мені відразу… У всіх нас вона була нав'язливою ідеєю…

У наших душах жив страх. У кожній кімнаті страх буквально слизотів зі стін… Через нього ми навіть не могли нормально ковтати, нерегулярно харчувалися, стрибали зиґзаґами по Парижу, від площі Мобера до площі Зірки, аби лише скупитися подешевше, сповнені страхом перед банкрутством, перед квартплатою, перед працівником газової компанії, у постійних думках про податки. Я навіть не мав можливости як слід підтерти свій зад, тому що весь час нам треба було кудись поспішати.

Відтоді як мене прогнали від Берлопа, додався страх, що я ніколи ніде не влаштуюся… Я вже знав про жебраків та безробітних, про сотні людей тут і в усьому світі, які перебували за крок від повного краху… Вони були цілком беззахисні!

Сказати по правді, єдине, що мене розважало в житті, — це випереджати своїх шефів у питанні мого звільнення… Я завжди наперед відчував чергову підлоту, яка очікувала на мене… Був напоготові… Як тільки я помічав, що щось негаразд з роботою, як в іншій моїй кишені вже росла нова невеличка посада деінде. Господар — це завжди негідник, який тільки й думає, як тебе спекатись… У глибині душі в кожного живе страх одного чудового дня залишитися «ні з чим» і без роботи… Потім я завжди тяг плуга, хай би якою паскудною була та робота… Задовбував себе так, ніби робив щеплення… Байдуже, чим займатися… Тинявся вулицями, горами й болотом. Мав заняття, які годі було якось назвати, помацати, визначити… Мені по цимбалах… Усе це не має значення. Що безглуздішою була моя робота, то більше вона мене заспокоювала…

Будь-яка робота викликає в мене огиду. На біса їх розрізняти?.. Нехай інші співають дифірамби роботі… Якби моя воля, срати я на неї хотів… Але така вже наша доля…

Дядько Едуар мав дедалі більші успіхи в галузі механіки. Він торгував фарами та автомобільними запчастинами, переважно у провінції. На жаль, я ще був замалий, аби їздити з ним. Треба було трохи зачекати… Я ще потребував нагляду…

Щодо мене дядько Едуар був не настільки песимістичний, він вважав, що все ще можна виправити. Казав, що коли я нічого не вартий на сидячій роботі… То, можливо, я виявлю себе як чудовий агент, першокласний комівояжер.

Варто було спробувати… Головне — зовнішній вигляд, а особливо бездоганний одяг… Аби я виглядав солідніше, мені накинули ще два роки, я одержав наджорсткий комірець з целулоїду, всі інші я понищив. На довершення всього на мої черевики натягли сірі гамаші, щоб мої ноги не здавались такими великими. Батько ставився до всього цього скептично, він уже не вірив у моє майбутнє. Натомість сусіди дуже переймалися мною й засипали порадами… Але й вони не надто сподівалися на мою кар'єру… Навіть сторож у Пасажі був невисокої думки про мене… Запалюючи ліхтарі, він заходив у кожну крамницю. Й розносив плітки. Він усе торочив, що я закінчу жалюгідним попихачем, приблизно так само, як і батько, здатним лише на те, щоб дратувати інших… На щастя, був ще Візьйо, марсовий, він був набагато поблажливіший, розумів мої труднощі й дотримувався протилежної думки, а саме, що я не злий хлопчик. Усе це давало поживу для постійних розмов… та я й далі сидів без діла… Треба було знайти для мене хазяїна.

Тут усі стали мізкувати над тим, що, власне, я буду рекламувати?.. Щодо моєї матері, то її найпотаємнішим бажанням було бачити мене ювеліром… Це здавалось їй дуже престижним. Акуратний комівояжер у бездоганному вбранні… Й потім, він стоїть за прилавком і тримає в руках цілі скарби. Але бути ювеліром — досить небезпечно! Доведеться постійно тремтіти за ті брязкальця! Тут умить можуть пограбувати, задушити й підпалити!.. Ох!..

Найнеобхідніше в цій справі — бездоганна чесність! Щодо цього нам нічого було боятися! Мої батьки, такі вимогливі, настільки маніакально зосереджені на честі у справах, були чудовими поручителями!.. Я міг відрекомендуватися будь-якому роботодавцеві!.. Найвідомішому, найдоскіпливішому: зі мною він міг бути абсолютно спокійним! Ніколи, скільки ми себе пам'ятаємо, в нашій родині не було жодного злодія, жодного!

Тож ми вирішили взятись за пошуки. Мати хотіла напитати роботу спершу в тих, кого знала… Їм нікого не було потрібно… Незважаючи на моє щире бажання, мені важко було знайти роботу, навіть на випробувальний термін.

Аби зробити мене показнішим, мене знову екіпірували. На моє утримання витрачалася купа грошей, майже як на інваліда. Мій костюм потерся… Черевики зносилися… На додачу до гарно підібраних гамаш я одержав нові англійські черевики фірми «Блумфілд» з підметками, які сильно виступали, справжні говноступи. Їх спеціально взяли на два розміри більші, аби вони послужили принаймні два роки… Я мужньо терпів їхню вузькість та незручність. Пірнувши в них, на вулиці я виглядав, як водолаз…

Після того, як мене так причепурили, ми з матір'ю наступного дня пішли за адресами. Координати своїх знайомих дав нам дядько Едуар, решту ми знайшли в адресному довіднику. Пані Дівонн стерегла крамницю до полудня, весь час, поки ми блукали в пошуках роботи. Та запевняю, то була не прогулянка. Ми обійшли весь квартал Маре, кожні двері та всі навколишні вулиці, Кенкампуа, Галант, Оз-Урс, В'єй-дю-Тампль… У всіх цих місцях ми буквально обнишпорили кожен поверх…

Мати ледве встигала, накульгуючи за мною… Та! га! дак! Та! га! дак!.. Вона пропонувала мене в родини дрібних надомників, які постійно сидять за пляшкою у своїй барлозі… Пропонувала ненав'язливо… Як зайве домашнє начиння… Маленький поденник, дуже корисний… невибагливий… надзвичайно кмітливий, старанний, енергійний… І дуже моторний! На наш дзвінок вони ледь прочиняли двері… насторожено визирали… завжди з цигаркою в руці… роздивлялися мене поверх окулярів… досить довго витріщалися на мене… Але я їх не приваблював… Перед цими типами у м’ятих халатах моя мати заводила свою пісеньку:

— Вам потрібен новий агент, пане?.. Я його мати. Я його привела… Він робить усе пречудово… Дуже приємний хлопець… Зрештою, будь ласка, можете перевірити… Ми вже дванадцять років живемо в Пасажі Березіна… Хлопець з дитинства звик до торгівлі!.. Його батько працює в конторі «Коксінель-Енсанді». Ви, звичайно, чули?.. Ми не заможні, проте не маємо жодних боргів… Для нас найголовніше у справах — добре ім'я… Його батько працює у страховій фірмі…

Уранці, зазвичай, ми обходили десь чоловік з п'ятнадцять… Різношерста публіка… Оправники, шліфувальники, майстри з виготовлення ланцюжків, майстри мідних інструментів і навіть такі типи, які зараз уже зникли — майстри, що золотили срібло, та шліфувальники агатів…

Вони знову й знову нас розглядали… Нацуплювали окуляри, аби краще роздивитися… Чи це, часом, не бандити… не злодії, що втекли з в'язниці!.. Заспокоївшись, вони ставали люб'язнішими, навіть виявляли співчуття!.. Але їм ніхто не був потрібний… Наразі! Вони не мають на це коштів… Вони змушені самі ходити до клієнтів… Всією родиною вони трудилися в тісних кімнатчинах… На всіх семи поверхах чудових старих будинків були ніби випорпані нірки, крихітні печери, комірки їхніх майстерень… Тут не до зовнішнього блиску. Вони всі скупчилися там усередині. Дружини, діти, бабусі — всі гуртом брали участь в роботі… Ну, навіщо їм учень, та ще й перед Різдвяними святами?..

Коли моя мати, відкинувши всі намагання їх причарувати, пропонувала взяти мене принаймні на пробу без оплати… це викликало в них різкий спротив. Вони якось нараз зіщулювалися. Й гримали дверима перед носом! Їх лякала надмірна поступливість! Це було надто підозріло. Потім слід було все починати спочатку! Мати намагалася увійти в довіру. Та на це, очевидно, годі було сподіватись. Може, просто віддати мене в учні до оправника чи шліфувальника?.. Надто пізно, мої пальці вже ніколи не набудуть необхідних навичок… Тоді як язиком я ще міг працювати, комівояжер, приємний молодий агент… Моє майбутнє, хоч куди кинься, було майже втрачене…