Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

Пан Лавлонґ ставився до мене дуже упереджено. Як тільки потикалася покупниця, він робив мені знак, аби я забирався. Мені не можна було залишатися. Я не мав показуватись… Через густу пилюку на складі, через рясний піт я постійно був замурзаний з ніг до голови. Але щойно я виходив, він починав репетувати на мене, доскіпуючись, чому я не на місці. Догодити йому було просто неможливо…

Іншим шмаркачам у крамниці здавалося кумедним, як я надсаджувався, як бігав з шаленою швидкістю з поверха на поверх. Лавлонґ не давав мені спокою ні на мить.

«Молодість — це спорт!..» — казав він. Тільки-но я спускався, як він одразу давав мені нове завдання!.. «Вперед, красунчику! Я бачу тебе наскрізь!»

У той час у крамницях кварталу Сантьє ще не носили робочого одягу, це було не прийнято. Тож від такої роботи мій чудовий жакет швидко обшарпався.

«Ти витрачатимеш на одяг більше, ніж заробиш!» — затурбувалася мати. Це було цілком реально, адже я зовсім нічого не одержував. Щоправда, опановуючи деякі фахи, учні іноді самі платили за навчання. Так що мені ще пощастило… Я не мав нарікати. Колеги називали мене «білкою» — так хутко дряпався я нагору до складу. Та Лавлонґ всеодно не переставав мене шпиняти. Він не міг пробачити мені того, що мене взяли за особистою вказівкою пана Берлопа. Навіть сам мій вигляд був йому неприємний. Він просто не терпів мене. Йому хотілося будь-що мене принизити.

Він знайшов привід причепитися навіть до моїх черевиків, мовляв, я зчиняю великий ґвалт на сходах. Я, направду, трохи човгав ногами, у мене страшенно боліли п'яти, а надвечір ступні просто вогнем пекло.

«Фердінане! — гукав він до мене. — Ви просто нестерпні. Від вас більше шуму, ніж від омнібуса». Це, звичайно, було перебільшенням.

Мій жакет вже добряче зносився, костюми довго не служили. Мені довелося пошити новий, зі старого костюма дядька Едуара. Тепер мій батько бурчав постійно, до того ж у нього в самого були неприємності на роботі, й дедалі серйозніші. Під час його відпустки різні негідники з його колег скористалися нагодою й наговорили на нього сім мішків…

Пан Лепрент, його начальник, вірив кожному слову. У нього почалися напади гостриту. Коли йому ставало зовсім зле, то ввижалися тигри на стелі… Від цього легше не було.

Я вже не знав, що його робити, аби сподобатися Берлопові. Що швидше я гасав по сходах, то більше дратував Лавлонґа. Він мене вже бачити не міг.

Близько п'ятої, коли Лавлонґ дозволяв собі горнятко кави, я користався з нагоди, щоб забігти на склад і ненадовго зняти черевики, те саме я робив і в туалеті, коли там нікого не було. Та тут-таки до нього біг якийсь негідник, щоб на мене накапати. Лавлонґ мчав, як на стометрівці, я був його манією… Він не відходив від мене ні на крок.

«Ану виходьте звідти, малий неробо! І це називається роботою? Дрочити по кутках!.. Так ви хочете вивчитись? Чи не так? Бити байди й махати членом!.. Ось програма молоді!»

Я забивався в інше приміщення, щоб дати трішки подихати ногам. Я підставляв їх під кран. Мене з усіх боків смикали через мої черевики, моя мати, така поступлива, нізащо не погоджувалася, що вони завузькі. Це все через мою лінь! Брак старанности! Я завжди був неправий.

Нагорі, на складі, куди я часто бігав, працював маленький Андре, він упорядковував коробки, пензликом з гуталіном проставляв на них номери. Андре працював тут ще з минулого року. Він жив далеко, у передмісті, від дому до роботи долав довгу дорогу… він жив аж за Ванв, у пансіоні «Кокосові пальми».

Щоб не витрачатися на трамвай, він мусив уставати о п'ятій ранку. Він мав із собою коробку для бутербродів. Там була його їжа, замкнена на висячий замок.

Узимку він взагалі не виходив, їв на складі, а влітку ходив перекусити на лавку в Пале-Рояль. Він біг на перерву на кілька хвилин раніше, аби встигнути рівно на полудень на постріл гармати. Це йому подобалося.

Він намагався не з'являтися на людях, мав хронічний нежить, весь час сякався, навіть у серпні.

Шмотки його були ще гірші, ніж у мене, одне лахміття. Інші учні весь час шукали нагоди його віддубасити, тому що він був кволий, з носа текло, й він постійно мимрив… Тож він завжди залишався нагорі, де його ніхто не міг дістати.

Його тітка також погано ставилася до нього, особливо через те, що він дзюрив у ліжко; вона добряче його лупила, він детально описував мені ці сцени, усі мої проблеми були такими дрібними порівняно з його. Він умовляв мене сходити з ним до Пале-Роялю, хотів показати мені повій і запевняв, що заговорював з ними. А ще там були горобці, які дзьобали в нього з руки хліб. Та я не міг туди піти. Я не міг дозволити собі запізнитись бодай на хвилину. Батько божився, що запхне мене в Рокетт, якщо я буду десь вештатись.

Особливо в питанні жінок мій батько був просто жахливий; варто було йому лише запідозрити в мені бажання тільки познайомитися з ними, як він просто скаженів. З нього було досить, що я дрочив. Він нагадував про це щодня, за найменшого приводу. До малого Андре він мав недовіру… Адже той мав плебейські манери… Походив з родини якогось волоцюги… Я — то інша річ, у мене шановані батьки, я маю про це пам'ятати, мені нагадували про це щовечора, коли я геть знесилений і одурілий повертався від Берлопа. Мені влаштовували прочуханку за найменшу спробу щось заперечити!.. Я не повинен розбещуватися!.. Я вже і так маю досить поганих схильностей, які не знати звідки взялися!.. Якщо я і надалі спілкуватимуся з малим Андре, я безперечно стану вбивцею. Мій батько не мав щодо цього жодного сумніву. До того ж мої брудні звички були головною причиною неприємностей та нещасть, які посилала нам Доля…