Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

Він знає одного поціновувана біля Люксембурзького саду… Одного надзвичайно пристойного добродія… Справжнього науковця… який кохається в коштовностях, що виконані у високому стилі з неабияким умінням… саме те, що мені потрібно… цей тип — манчжурець, приїхав у відпустку… Китаєць пояснив мені, як слід триматися… Не варто говорити надто гучно… Той не терпить галасу… Він дає мені адресу… Правда, не якийсь там крутий готель, а вулиця Суффло… Китаєць із Сен-Лазар просив для себе лише «комісійні»… Якщо я отримаю замовлення… лише п'ять відсотків… Це ще по-людському… Я підписую його папірець… Не гаючи жодної секунди… Тут-таки на вулиці Мортір заскакую в омнібус в напрямку до Одеону.

Знаходжу мого поціновувача мистецтва. Показую свої коробки, відрекомендовуюся. Розкладаю зразки. Він ще вузькоокіший, ніж той… І також носить довгий одяг. Він просто зачарований тим, що я приніс… Побачивши такі чудові речі, він стає говірким…

Показує на мапі, звідкіля він… З кінця світу… і навіть ще далі, ліворуч за полем мали… То був справжній мандарин на вакаціях… Він волів би мати прикрасу, й обов'язково вирізьблену спеціально для нього… Він уже навіть обрав модель. Він хотів, щоб я виконав справжнє замовлення!.. Він пояснив мені, де я можу його скопіювати… В музеї Ґалльєра[30], на третьому поверсі, в центральній вітрині. Щоб я не помилився, він накидав маленький ескіз. І підписав великими літерами ШАК’Я-МУНІ, таке було ім'я… Бог Щастя!..[31] Він хотів мати такого самого, у вигляді заколки для краватки. «Там, у себе, я вбираюся по-європейському, — сказав він. — Я чиню справедливість!»

Оце то побажання… А він ще й повністю мені довіряв. Вручив двісті франків просто в руки, на купівлю благородного металу… Так було зручніше… Щоб не гаяти часу…

У мене самого обличчя стало, як у Будди, коли я брав у нього ті дві купюри… Я не звик до такого поводження… Дорогою Бульварами я наспівував, мене ледь не переїхала машина, настільки я був збуджений…

Нарешті приходжу на вулицю Ельзевір… Розповідаю, що зі мною трапилося… Ось вона, несподівана удача!.. Відродження різьбярства! Як і провіщав Ґорлож!.. Усі дружно чаркуються, п'ють! Мене обіймають!.. Миряться між собою!.. Треба розміняти двісті франків! Адже досить було й ста п'ятдесяти…

Разом із Ґорложем прямуємо до музею, щоб перемалювати знамениту фігурку. Вона була дуже кумедною, однісінька в маленькій вітрині, незворушно сиділа на крихітному стільчику й посміхалася сама до себе, а поряд була патериця…

Це зайняло в нас чимало часу, спершу треба було змалювати, потім зменшити ескіз у сто разів… Ми виготовили невеличкий макет… Усе йшло пречудово. Я пішов з Робером на вулицю Франкер у єврейсько-швейцарську крамницю, щоб купити там вісімнадцятикаратне золото зразу на сто франків та ще й на п'ятдесят франків для паяння… Цей маленький зливок ретельно ховаємо й зачиняємо на два оберти у сейфі. Ось уже чотири роки не траплялося такого, щоб дорогоцінний метал на ніч залишався на вулиці Ельзевір… Коли модель була готова, її відправили на виливання… Тричі підряд її там псували! І щоразу треба було починати все спочатку… Ливарники нічого в цьому не тямлять!.. Час минав… Уже всі стали нервувати… Нарешті вони таки докумекали. Загалом, вийшло непогано… Бог починав набувати форму… Залишалося її закінчити, почистити поверхню металу і взятися за роботу різцем.

Якраз у цей час трапилася невеличка прикрість… За Ґорложем прийшли жандарми… Весь дім захвилювався… Йому слід було негайно вирушати на перепідготовку… Військовий збір триватиме двадцять вісім днів… Про ще одну відстрочку не може бути й мови… Він уже всі вичерпав… Ухилятися від великих маневрів більше не можна… Доводиться залишати «Бога Щастя» недоробленим… Тут халтура не пройде… Слід було працювати з особливою ретельністю.

Оскільки відкараскатись було неможливо, Ґорлож вирішив таким чином… Роботу закінчить Антуан… закінчить не кваплячись… А я її доставлю… Залишиться лише одержати сто франків… За грішми Ґорлож піде сам!.. Про це він недвозначно заявив… Щойно повернеться з маневрів… Він був до біса недовірливим…

Якщо робота сподобається китайцеві, ми наробимо йому інших Шак'я-Муні із щирого золота! Ми не збираємося на цьому зупинятися. Майбутнє поставало в рожевих барвах… Хтозна, може відродження різьбярства прийде з Далекого Сходу… Ох! Увесь наш під'їзд Б аж гудів від цієї історії, інші ремісники заздро ковтали слину й не могли повірити нашому щастю! Неймовірний злет! Уже скрізь стали переказувати, ніби ми одержуємо чеки з Пекіна!

Ґорлож зволікав до останньої секунди. Він уже міг заробити неприємності. Разом з Антуаном він далі займався отим чоловічком. Останні цілком безглузді деталі, такі крихітні й незначні, що їх і в лупу годі було розгледіти… На невеличкому стільчику… Патериця… А головне, зовсім непомітна усмішка на маленьких устах… То було не так легко передати!.. Кожну рисочку вони вирізали тонким, як нігтик, гострим різцем… Важко було ще щось додати… То була копія один до одного! Але все-таки буде ліпше, якщо Антуан ще трохи подумає… Днів чотири-п'ять… Тоді це буде бездоганна робота…

Ґорлож нарешті наважився, йому вже конче треба було їхати. Жандарми прийшли знову…

Наступного дня я застав його повністю вирядженим у солдатський однострій… Він був убраний у велику куртку, ціла торба з дустом на двох ґудзиках, із загнутим комірцем, як краї пакетика з картоплею фрі… Кашкет із зеленою китичкою та червоні штани, як належить за статутом… У такому вигляді він вийшов… Малий Робер ніс його сумку з харчами. Вона була добряче напхана, в ній були три камамбери, досить зрілі, судячи із запаху, який нікого не проминув… Два літри білого вина та ще різні пляшечки, запас шкарпеток, трикотажна нічна сорочка для спання просто неба…

Сусіди юрбою спустилися вниз у фуфайках і пантофлях… Спльовуючи по кутках, вони забили весь двір… Усі бажали йому талану… Я провів Ґорложа аж до Східного вокзалу за перехрестям Мажанта. Від'їзд сильно його схвилював, особливо через замовлення. Він безкінечно повторював свої настанови. Ніяк не міг змиритися з тим, що не може закінчити сам… Нарешті він попрощався зі мною… Казав мені бути чемним… І пішов за адресою, вказаною в повістці… Скрізь було повно солдатні… Якісь суб'єкти чіплялися до нас, перегородивши дорогу… Мені пора було вшиватися…

На вулиці Ельзевір, коли я проходив попри будку консьєржки, та мене покликала.

— Гей, послухай! — промовила вона. — Ходи-но сюди, Фердінане!.. Скажи, так він поїхав?.. Таки наважився! І що, добре підготувався?.. Йому не буде холодно! Скорше жарко! На щастя, має із собою випивку. Ці маневри ще вилізуть йому боком! А щоб йому!.. Така скотина! Він ще попітніє, цей твій рогоносець!

Вона казала мені це, аби ввести мене в курс справи й самого розговорити. Я нічого не відповідав. З мене вже досить пліток. Ну, звичайно! Може, я ставав надто підозріливим… Та я мав слушність… Я був радше надто довірливим!.. Дуже скоро я в цьому переконався.

Щойно господар за поріг, малого Робера вже не можна було спинити. Він згорав від нетерплячки побачити, як Антуан шворитиметься з господинею. Він казав, що це обов'язково станеться. Він був просто природжений підглядайко.

Протягом першого тижня ми не зауважили нічого особливого… Тепер на мені лежала справа пошуку замовлень на ремонт, я оббігав вулицю де Прованс та Бульвари й приносив усе, що траплялося під руку. Цього заледве вистачало! Більше я не тинявся зі своєю колекцією. Мене б тоді зразу вигнали…