Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

Не завтра, а через день я таки одержав колекцію. Ґорлож був скромний… П'ятнадцять кілограмів!.. Та де! Вона важила принаймні вдвічі більше. Він доволі туманно розповів мені про декілька способів пропонувати її клієнтам… У всякому разі, ні на чому не наполягав… Він сам, як правило, не дотримувався жодного з них. Я міг діяти на власний розсуд. Він цілковито покладався на мій смак… Я чекав побачити щось жахливе, але, маю визнати, я навіть на крок відступив від здивування… Просто неймовірно… Ніколи в житті я не бачив нічого бридкішого й потворнішого в одній купі… Неймовірно… Просто пекло в кишені…

Все було огидним… Якісь суцільні гримаси й вищири… вилиті зі свинцю, поцяцьковані, вигнуті, гидотно оздоблені… Справжнісіньке знущання над символами… Уривки кошмарних сновидінь… «Ніка Самофракійська» з дешевого гіпсу… Різноманітні «Вікторії», що прикрашали дзиґарки… Кольє із зміїнокосих Медуз… і знову химери!.. сто алегорій у вигляді перснів, одна огидніша за іншу… Ну й роботку всучили мені… Все це мало перейти на пальці, пояси, краватки. Це повинно звисати з вух?.. Неймовірно!.. Це мав хтось купувати? Хто? О Господи, хто? Не бракувало й драконів, демонів, ґномів та вампірів… Відворотні страхопуди… Поріддя безсонних ночей… Шаленство психіатричних лікарень… Від потворного я переходив до ще потворнішого… Навіть у бабусиній крамниці на вулиці Монтерґей найбільш залежаний товар здавався лялечкою порівняно з цим…

Я ніколи нічого не зможу зробити з таким мотлохом. Я починав розуміти моїх десятьох попередників. Уявляю, як вони блідли, побачивши цю картину… Таких жахливих виробів ні в кого у продажу не було. З часу останніх романтиків їх гидливо ховали… Можливо, їх передавали в родинах у спадок?.. Але й тоді з купою застережень… Треба мати неабияку мужність, аби розкласти таку колекцію перед непідготовленими людьми… нашу таку чудову колекцію… Люди могли подумати, що з них збиткуються!.. Навіть Ґорлож більше не наважувався… Тобто сам особисто, власною персоною! Втомився протистояти смакам натовпу!.. Цю героїчну місію доручили мені!.. Я став головним торговим агентом!.. Ніхто ще не протримався більше трьох тижнів…

Сам Ґорлож виживав завдяки дрібним ремонтам… Слід було підтримувати майстерню, поки не повернеться мода… У нього збереглися знайомства у різних крамницях… Друзі з кращих часів, які не хотіли, щоб він збанкрутував. Підкидали йому дрібні замовлення… Клопіткі незначні ремонти. Щоправда, сам він до цього не торкався… Усім займався наш Антуан. Справою Ґорложа було різьблення… Він не хотів збити собі руку на такій примітивній роботі, втрачати через якийсь дріб'язок свій клас і репутацію. Годі казати, що тут він був непохитний.

О дев'ятій я прибув на вулицю Ельзевір. І одразу кинувся завойовувати Париж, озброєний власним старанням та «кілограмами» зразків… Оскільки я працював на вулиці, на мене навісили все, що було!.. Так уже вийшло. Від Бастилії до Мадлен… Я долав величезні відстані… Всі бульвари… Усі ювелірні крамниці одна за одною… Не рахуючи малих провулків… Мене вже неможливо було чимось вразити… Я був готовий до всього, аби лиш прищепити покупцеві смак до різьблення. Я був ладен сам зжерти тих драконів. Врешті під час ходи я почав наслідувати всі їхні потворні гримаси… Сповнений старанности й запопадливости, я годинами просиджував у крамницях на лавці для комівояжерів, поряд з покупцями.

Кінець кінцем я сам повірив у відродження різбярства! Моя віра була непохитна! Я навіть перестав помічати своїх колег. Мене не обходили їхні мармизи, що розпливалися в гидкій посмішці, як тільки чули моє ім'я. Коли підходила моя черга, я наближався, запопадливий і улесливий. Тихцем з-за спини я діставав маленьку скриньку з найменш жахливим скарбом… Подавав ніби на таці… Та жлоб у віконечку навіть не дивився на мене й не завдавав собі клопоту давати якісь пояснення… Лише робив знак, аби я забирався геть… Так, ніби я був якоюсь нечистю…

Тоді я йшов далі. Ніщо не могло мене зупинити. У будь-яку пору року, за будь-якої негоди, стікаючи потом або задихаючись від спеки, я заходив у найменші крамнички, до найжалюгідніших годинникарів, що гнули спину в своїх передмістях між скляною кулею з водою та лампою[27]…

Я обійшов усіх, від Шапель до Муліно. Інтерес до моїх виробів я пробудив лише в лахмітника з П'єрфітта та скупника мотлоху із Сен-Мор. Я не минав і тих, хто ще з часів Демулена[28] скніє навколо Пале-Рояля під арками Монпансьє… славетної виставки «відкриттів»… мертвотно-блідих торговців, що зневірилися у всьому й завмерли біля своїх прилавків… уже байдужі як до життя, так і до смерти. Біля Одеону я обійшов останніх паризьких ювелірів, вони вже навіть не помирали з голоду, вони харчувалися пилом. Усі вони мали такі самі зразки, майже ідентичні, з олива, яких їм вистачило би на тисячі трун та нових міфологічних кольє… Від безформного нагромадження такої маси різних амулетів вони буквально вросли в землю разом зі своїми прилавками… Вони були майже цілковито завалені, просто тонули в них, ніби у єгипетських пірамідах. Вони вже не реагували на запитання. Вони просто лякали мене…

Я знову обходив усі передмістя… Часом у пориві ентузіазму я забредав так далеко, що, заскочений близькою ніччю та трохи поблукавши, був змушений витрачатися на омнібус, щоб повернутися не надто пізно. З тридцяти п’яти франків на місяць мої батьки залишали мені п'ятнадцять… Ті гроші повністю йшли на транспорт. Тож так складалося, що я мимоволі витрачав багато грошей… Звичайно, в принципі, я мав би ходити пішки… але тоді довелося б частіше витрачатися на взуття!..

Пан Ґорлож ходив на вулицю Рю де ла Пе в пошуках замовлень на ремонт. Він цілком міг би подобатися клієнткам, якби не його неохайна борода, справжнє його прокляття. У ній було повно лупи… «Сікоз» — так він називав цю ваду…

Я часто помічав, як причинивши двері, він шалено чешеться… Він завжди виходив у піднесеному настрої. У його кишенях завжди було кілька перснів, які слід було збільшити чи зменшити. Брошка, яку треба було запаяти… зі зламаною застібкою. Ланцюжок, що мусить бути звужений… яка-небудь дурничка… ще якийсь дріб'язок… Цього вистачало, аби підтримувати існування нашої контори… Він був не надто вибагливий.

Антуан, його єдиний компаньйон, виконував цю роботу. Сам Ґорлож до неї не торкався. Підіймаючись Бульварами, я часто надибував на нього, пізнавав ще здалеку… Він ішов не так, як інші… Його надзвичайно цікавив натовп… Очі в нього розбігалися в буквальному сенсі слова… Я бачив, як крутиться його капелюх. Окрім того, він вирізнявся камізелькою в дрібний горошок… у стилі мушкетера…

— Ну як, Фердінане, завжди готовий до атаки, завжди на амбразуру? То як справи? Добре?

— Дуже добре, дуже добре, пане Ґорлож!..

Коли я відповідав йому, завжди ставав у стійку струнко, незважаючи на жахливий вантаж… Мій ентузіазм не слабшав. Правда, через те, що я нічого не заробляв, нічого не продавав і весь час волочив за собою таку поклажу, я худнув щораз більше. М’язи, звичайно, не слабшали. У мене зміцніли ноги. Укріпилася душа. Я підріс… Вивищився…

Покінчивши з колекцією, я забігав ще в кілька місць за покупками для майстерні. До того чи того ремісника. В крамничку за футлярами. Усе це було на тій самій вулиці.

Малий Робер, учень, мав гнути оправи, дороблювати недороблене чи просто підмітати приміщення. Життя Ґорложів було далеке від ідилії. Вони сварилися з повною віддачею, ще сильніше, ніж ми. Найчастіше виникали сварки між господарем та Антуаном. Куди й зникала взаємна повага, особливо в суботу ввечері, коли підбивали підсумки. Антуан завжди був незадоволений… Хай би як йому платили — поштучно, погодинно чи фіксовану ставку, він завжди лаявся. Проте інших працівників господар не мав. «Та йдіть до сраки з вашою задрипаною конторою! Я вам уже це тисячу разів казав…»

Ось так вони балакали. У господаря кумедно видовжувалося обличчя. Він чухав бороду… Гриз нігті від хвилювання.

Часом увечері Антуан так лютував через оплату, що погрожував пошпурити йому в пику скляну кулю з водою… Кожного разу я думав, що він так і зробить… Але нічого подібного!.. То були просто звичні форми висловлення почуттів, зовсім як удома…

Проте пані Ґорлож, на відміну від моєї матері, не переймалася цим… скандали й крики зовсім не заважали їй за плетінням. Лише малий Робер, зачувши сварку, тут-таки заповзав під верстат… Звідтіля він дивився на виставу, намагаючись нічого не проґавити…