Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

Врешті позавчора я хотів навідати Ґюстена. Від мене до його хати хвилин двадцять, це відразу за Сеною. Погода була не дуже. Та я все ж зібрався. Вирішив їхати на омнібусі. Швиденько закінчую прийом. Тікаю через перев'язувальну. Аж тут до мене вчепилася якась лошиця. Мала таку тягучу вимову, як і моя. Це від утоми. А ще хрипкий голос, це від алкоголю. Вона нидить, тягне кудись. Лікарю, ходімо, я вас благаю!.. Моя донечка, моя Аліса!.. Це на вулиці Рансьєн!.. За два кроки звідси!.. Я не зобов'язаний туди йти. Взагалі-то у мене прийом закінчився!.. Та вона дуже настирна… Ми вийшли. Як мені остогидли ці хворі… За сьогодні я вже порихтував тридцять засранців… Більше не можу… Хай собі кашляють! Харкають! Худнуть! Хай з них кості повилазять! Хай собі злетять у повітря на усіх своїх газах із задниці!.. Мені по цимбалах!.. Та плакальниця хапає мене, безцеремонно вішається на шию, дихає на мене своїм відчаєм. Від неї добряче пре бормотухою… Я не маю сили чинити опір. Вона відстає від мене. Може на вулиці Касс, такій довгій та без жодного ліхтаря, я добряче копну її в дупу і злиняю… Та я знову виявив слабкість… Здався… І знову пісня гарна й нова: «Моя донечка!.. Благаю вас, лікарю!.. Моя Алісонька!.. Ви ж знаєте її?» Вулиця Рансьєн не так уже й близько… Ну і влип же… Я знаю, де це. За кабельним заводом. Слухаю її, попри втому… «Ми одержуємо лише 82 франки на тиждень… І це з двома дітьми!.. А ще мій чоловік жахливо до мене ставиться!.. Навіть сказати соромно, любий пане лікарю!..»

Усе це бридня, я знаю. Смердить гнилизною, її дихання відгонить шлунковим катаром…

А ось і хата…

Заходжу. Нарешті можу сісти… Пацанка в окулярах. Сідаю край її ліжка. Вона ще навіть з лялькою бавиться. Намагаюся трохи її розважити. Я можу бути дотепним, якщо постараюсь. А пустунка взагалі симпатюля… Вона тяжко дихає… Все ясно, це запалення… Смішу її. Вона задихається. Заспокоюю матір. Ця корова хоче скористатись із того, що я потрапив у їхній свинюшник, і також проконсультуватися. Через масу синців на стегнах. Вона задирає спідниці: безліч прожилок, як на мармурі, ще й глибокі опіки. Від кочерги. То такий її безробітний. Даю їй пораду… За допомогою стрічки роблю маленьку дуже кумедну гойдалку для потворної ляльки. Вона злітає вгору, опускається, аж до дверної ручки… Все-таки це краще, ніж говорити.

Прослуховую дівча, у неї добрячі хрипи. Але, врешті, це не так уже й страшно… Я знову її заспокоюю. Двічі повторюю ті самі слова. Саме ці повтори виснажують найбільше… Малій уже зовсім не весело. Знову починає задихатись. Я намагаюся надати допомогу. Вона синіє… Може, це якийсь дифтерит? Треба глянути… Взяти мазок?.. Завтра!..

Повернувся батечко. На свої 82 франки він може наклюкатися лише сидром, на вино забракне. «Я п'ю його кружками. Потім хочеться сцяти!» — повідомляє він мені щонайперше. П'є з горла й показує мені жестом… П'ємо разом за те, що мала нічого собі. Мене більше цікавить лялька… Я надто стомлений, аби займатися дорослими та прогнозами. Дорослі — то така сволота! До завтра я з жодним не хочу мати справи.

Мені наплювати, що мене не вважають достатньо серйозним. Я ще раз п'ю за здоров'я. Моя консультація безкоштовна, позаурочний час. Матір знову вертається до своїх стегон. Я даю останню пораду. А потім спускаюся сходами. Тротуаром накульгує якийсь песик. Він іде слідом, але на поважній відстані. Сьогодні всі липнуть до мене. Це малий фокстер'єр, чорний з білим. Мабуть, бездомний. От невдячні, ці безробітні там нагорі. Навіть не провели. Певен, що вони знову б'ються. Чую, як вони горлають. Та хай вже запхне всю свою кочергу їй у дулу! Може, це її трохи вгамує, халяву! Щоб знала, як мене турбувати!

Зараз іду у лівий бік… У напрямку до Коломб. Песик досі біжить за мною… За Аньєром буде Жонксьйон, і там мій кузен. Але песик щось надто накульгує. Дивиться на мене. Не можу бачити, як він волочиться. Напевне, краще поверну додому. Вертаюся через міст Біне та попри промислову зону. Лікарня ще не зачинена… Я кажу до пані Ортанз: «Погодуймо песика. Пошліть когось за м'ясом… Завтра вранці зателефонуємо… За ним приїде машина з «Товариства захисту тварин». На ніч його слід зачинити». Тепер я пішов спокійний. Та песик виявився дуже полохливий. Певно, його добряче били. Вулиця жорстока. Наступного дня ми ледь прочинили вікно, як він не став чекати й виплигнув на вулицю, нас він також боявся. Думав, що його хочуть покарати. Нічого не розумів. Уже нікому не вірив. У таких випадках це просто жахливо.

Ґюстен мене добре знає. Натщесерце дає чудові поради. Він експерт з вишуканого стилю. Його думці можна вірити. Він не ревнивий ні на гріш. Він більше не чекає від світу чогось особливого. Його досі гризе давнє кохання. Але він не має наміру з ним покінчити. Згадує про це дуже рідко. То була легковажна жінка. А Ґюстен — золоте серце. Він не зміниться до смерти.

А тим часом п’є потрошку…

Сон для мене — це мука. Якби я добре виспався, то не написав би жодного рядка…

«Ти міг би, — висловив думку Ґюстен, — розповідати часом щось приємне… іноді… Життя — це не завжди один бруд…» У певному сенсі це справді так. У мене просто якась манія, я надто однобокий. Ось, будь ласка, вам доказ: був час, коли мене постійно лихоманило, у мене весь час дзвеніло у вухах, та я був не такий меланхолійний… Мене навідували пречудові мрії… Моя секретарка пані Вітрув також робить мені зауваження з цього приводу. Вона добре знає мої страждання. Коли у людини широка натура, вона розтринькує свої скарби, втрачає їх із виду… Тож я сказав собі: «Ця чортова Вітрув десь їх посіяла… Мої справжні скарби… уривки леґенди… чистий екстаз… Відтепер я хочу зосередитися на цій темі…» Для певности я перелопачую всі свої папери. Нема ніде… Телефоную до Делюмеля, мого агента, крию його останніми словами… Хочу довести його, аби він аж зарохкав від злости. Та щоб його розізлити, треба добре бобу наїстися… Йому все байдуже. Він мільйонер. Радить мені взяти відпустку… Нарешті приповзає моя пані Вітрув. Я їй не довіряю. Маю для цього досить підстав. Куди ти запроторила мій шедевр? — зразу кидаюсь на неї. У мене сотня причин підозрювати саме її…

Шпиталь Лінюсі був на Порт Перейр, перед бронзовою кулею. Майже щодня після прийому вона заносила туди мої передруковані тексти. Маленька тимчасова споруда, яку вже давно знесли. Мені там не подобалося. Години служби були надто одноманітні. Лінюсі, що заснував цю лікарню, був мультимільйонером, хотів, щоб усі лікувалися й одужували безкоштовно. Кляті філантропи. Мене більше привабила б скромна муніципальна посада… Всілякі там щеплення… Довідочки… Ну ще там душ Шарко… Одне слово, спокій, ніби на пенсії. Було б добре. Та я не якесь велике цабе, не масон, не випускник Еколь Нормаль і не вмію як слід відрекомендуватись, надто часто волочуся за жінками, у мене погана репутація… Ці вошиві люмпени дозволяють собі що завгодно, ще й зневажають мене, дивлячись, як я вже п'ятнадцять років гарую в «зоні»[1]. Маю тішитись, що мене ще не витурили. Моя єдина втіха — література. Гріх нарікати. Мамуся Вітрув передруковує мої романи. Вона прихильна до мене. «Слухай-но, дорога мамусю, — звертаюсь я до неї, — востаннє повторюю! Якщо не знайдеш моєї Леґенди, вважай, що нашій дружбі гаплик, кінець. Більше не буде довірливого співробітництва!.. Не буде спокою!.. Кінець панібратству!.. Повний кінець!..»

Тут вона починає голосити. Вона однаково осоружна, ця Вітрув, і на вигляд, і як працівник. Кара небесна. Я тягаюся з нею ще з Англії. Наслідки моєї клятви. Ми не вчора познайомились. У Лондоні її дочка Анжела змусила мене заприсягтися, що я завжди допомагатиму їй. Я опікувався нею, що не кажи. Дотримав слова. Через клятву Анжелі. То було ще під час війни. До того ж вона вміє купу речей. Гаразд. Взагалі вона не надто базікає, але любить позгадувати минуле… Її дочка Анжела — то була особистість. Важко повірити, якою мерзенною стала матір. Анжелин кінець був трагічний. Я міг би все розповісти, але тільки коли хтось змусить. Анжела мала ще дурепу-сестру Софі, яка влаштувалася в Лондоні. А тут живе її небога Мірей, успадкувала недоліки від усіх укупі, справжнє падло, все в собі поєднала.

Коли я перебрався з Рансі до Порт Перейр, вони обидві поїхали за мною. Тепер Рансі змінилось, нема ні фортечного муру, ні бастіону. З м'якого насипу викорчовують великі чорні потріскані уламки, як гнилі зуби. Але це не кінець, місто пожирає свої старі ясна. Тепер через руїни як смерч проноситься автобус. Незабаром скрізь будуть лише цегляні напівхмарочоси. Ось побачите. З Вітрув ми постійно чубилися через пережиті страждання. Вона завжди стверджує, що настраждалася більше. Такого бути не може. У неї, правда, більше всіх тих зморщок, ніж у мене! Незліченна кількість зморщок, усі ці огидні кривулі, сліди гарних років на нашому тілі. «Напевне, це Мірей переклала кудись ваші папери!»

Йду з нею, супроводжую до набережної Мінім. Вони живуть разом біля шоколадної фабрики Бітронель у будинку, що зветься «Готель Меридьєн».

У їхній кімнаті панує неймовірний безлад: усілякі дрібнички, а особливо білизна, вся найнижчого ґатунку.

У пані Вітрув та її небоги бабські хвороби. Вони мають три ін'єктори, купу різних пристосувань і ґумове біде. Усе це розставлено між двома ліжками, а понад те ще й величезний, завжди поламаний пульверизатор. Не хочу надто погано говорити про Вітрув. Можливо, вона й справді зазнала в житті більше страждань, ніж я. Саме це змушує мене завжди бути дещо поблажливим. А то я зовсім не дав би їй спокою. У глибині каміна вона зберігає свою друкарську машинку Ремінґтон, так і не виплачену до кінця… Як вона каже… За передрук я плачу недорого, це правда… шістдесят п’ять сантимів за сторінку, але врешті набігає таки певна сума… Особливо, коли грубий рукопис.

А щодо її косоокості, то такого, як у Вітрув, я ще ніколи не бачив. На неї було страшно глянути. Під час гри в карти чи гадання на Таро ця дика косоокість надавала їй певної значущости. Вона віщувала своїм дрібним клієнткам шовкові панчохи… майбутнє… все у кредит. Замріявшись за товстими скельцями окулярів, вона водила очима по картах, як справжній лангуст.

Вона набула впливу в окрузі, особливо з часу запровадження лотереї. Вона знала всіх рогоносців. Показувала їх мені крізь шибку, і навіть трьох убивць: «Я маю докази!» А ще я подарував їй старий апарат Лобрі для міряння артеріального тиску і навчив робити масаж при розширенні вен. Це збільшило її побічні прибутки. Та її пристрастю були аборти, а ще вона не відмовилась би від участи в кривавій революції, про яку всі б говорили й писали в газетах.