Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

Бабуся розуміла, що мені потрібні розваги, що для мене шкідливо, весь час сидіти в крамниці. Її просто нудило від дурниць, які постійно вигукував мій несамовитий батько. Вона купила цуценя, щоб я міг з ним збавляти час, коли чекав на покупців… Я поводився з ним, як батько зі мною. Коли ми залишалися самі, копав його щосили. Пес забивався під шафу й скавчав. А потім приповзав просити пробачення. Він робив це так само, як і я.

Та я не мав задоволення від того, що бив його, мені більше подобалося його цілувати. Обціловував його, а песик виривався. Він ходив з нами скрізь, навіть в кіно на ранкові сеанси у четвер. Платила, звичайно, Бабуся. Ми переглядали три сеанси поспіль. Ціна на будь-яке місце була однакова — один франк. У цілковитій тиші, без розмов, без музики, без слів, тільки шелест кінопроектора. Все це ще повернеться, людина стомлюється від усього, тільки не від сну й дрімоти. «Подорож на Місяць» також повернеться… Я досі знаю цей фільм напам'ять.

Часто влітку ми були самі у великій залі, Кароліна і я. В кінці білетерка давала нам знак, що наш сеанс закінчився. Я будив песика й Бабусю. На вулиці ми пробиралися через натовп, Бульвари й товкотнечу. Щораз ми запізнювались. І приходили геть засапавшись.

«Тобі сподобалося?» — питала мене Кароліна. Я нічого не відповідав, не любив таких запитань. «Потайлива дитина», — говорили про мене сусіди…

Дорогою додому на розі нашого Пасажу вона купувала для мене в перекупки «Захопливі пригоди з картинками». Вона ховала їх під трьома спідницями. Батько не хотів, щоб я читав різні дурниці. Казав, що це збиває мене з пантелику, не готує до життя, краще вчитися читати на серйозних творах.

Мені скоро мало виповнитися сім років, і я готувався до школи, тож, мовляв, не треба збиватись на манівці… Інші крамарські діти також збирались до школи, так що тут було не до жартів. Коли батько повертався з достави, то читав мені невеликі проповіді про серйозність життя. Самих лише ляпасів було замало.

Мій батько, в передчутті, що я точно стану злодієм, ревів як тромбон. Якось по обіді ми разом з Томом спорожнили цукерницю. Цього він не міг забути. До того ж я мав ще один недолік: завжди брудний зад, я не витирав його, не мав часу, ясна річ, усі навколо постійно поспішали… Я майже не підтирався тому, що завжди на мене чекав ляпас за запізнення… Тож я поспішав… Залишав двері туалету відчиненими, щоб чути, чи хто не йде… Какав як пташка, у перерві між грозами…

Тікав на другий поверх і ховався там… Тижнями я ходив з кіркою на дупі. Знав, що від мене йде запах, тому трохи соромився чужих людей.

«Він брудний, як тридцять шість свиней! Жодної пошани до самого себе! Він нічого не досягне в житті! Його виженуть з будь-якої роботи!..» Моє майбутнє уявлялося йому жахливим…

«Від нього смердить!.. Він висітиме в нас на шиї!..»

Батько все ускладнював, зазирав задалеко в майбутнє. Свої слова він підкріпляв латиною: Sana… Corpore sano…[12] Моя мати не знала, що відповісти.

Неподалік від нас у Пасажі жила родина палітурників. Їхні діти нікуди не виходили.

Мати в них була баронесою на ім'я де Караваль. Вона боялася, що її діти можуть навчитися лайливих слів.

Цілий рік вони гралися за ґратами, крізь які могли пропхати лише носи й руки. Їхні обличчя були кольору цикорію.

Раз на рік пані Караваль їхала у відпустку навідати своїх кузенів у Периґорі. Вона всім розповідала, що її батьки зустрічали її в екіпажі, запряженому четвіркою чудових коней. Вони їхали своїми нескінченними володіннями… Коли проїздила карета, на дорогу, що вела в замок, збігалися селяни й заклякали на колінах… так вона розповідала.

Одного разу вона взяла з собою своїх хлопчиків. Вона повернулася сама аж узимку, значно пізніше, ніж завжди. У глибокій жалобі. Її обличчя ховалося за серпанком. Нічого не пояснюючи, вона піднялася до себе нагору й лягла. Більше вона ні з ким не розмовляла.

Для хлопчиків, які ніколи не виходили на вулицю, така зміна виявилась надто різкою. Вони померли від свіжого повітря!.. Ця трагедія змусила всіх задуматися. Від вулиці Терез до площі Ґайон тільки й мови було, що про кисень… Цілий місяць і навіть трохи довше…

Узагалі в нашій родині ми часто мали нагоду виїхати за місто. Дядькові Едуару, маминому братові, нічого так не хотілося, як зробити нам приємність. Він частенько пропонував виїжджати на заміські прогулянки. Батько ніколи не приймав цих пропозицій. Щоразу знаходив привід, аби відмовитися. Не хотів нікому бути зобов'язаним, то був його принцип.

Дядько Едуар був досить сучасним, він добре розбирався в механіці. Загалом він був дуже беручкий і своїми руками міг зробити що завгодно. Він не тринькав гроші й не збирався нам нав'язуватись, але будь-яка поїздка без нього влетіла б нам у копієчку… «Сто су тануть, — казала моя мати, — як тільки вийдеш на вулицю!»

Сумна історія Каравалів так глибоко схвилювала Пасаж, що слід було вжити заходів. Нараз виявилося, що всі навколо досить «бліденькі». У крамничках та магазинах навперебій давали поради… Всі тільки й думали про мікробів та небезпеку епідемії. Діти відчули, як зросла батьківська турбота. Вони мусили тепер дудлити риб'ячий жир, пляшками, цистернами… Та користи від того було катма… Дітей лише нудило. Вони зеленіли, адже й досі не мали чистого повітря, а риб’ячий жир ще й відбивав їм будь-який апетит.