Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

Нарешті батькові вже було замало пані Меон, і він почав чіплятись до Бабусі.

— Ця стара шкапа зі своїм смердючим псом, ти подивись на неї, я знаю, що вона задумала!.. Ти не розумієш!.. Вона хитра!.. Брехлива! Вона з тою заодно! Це точно! Хочуть мені все зіпсувати!.. І вже давно! От дві сучки!.. Чому? Ти ще питаєш? Щоб розлютити мене! Ось! Ось чому!..

— Та ні, Оґюсте, запевняю тебе!.. Ти вигадуєш! Перебільшуєш кожну дрібницю!..

— Це я вигадую? Може скажеш, що я брешу?.. Облиш! Це ти вигадуєш! Ох! Клеманс! Тебе вже не виправити! Життя тебе нічому не вчить!.. Нас переслідують! По нас топчуться!.. Над нами знущаються! Знеславлюють мене! А що ти на це? Що я перебільшую?.. Ну, це вже край!

Нараз він розридався… Настала і його черга.

У Пасажі не тільки ми продавали круглі й овальні столики й маленькі фотелі, оббиті репсом, часів Людовіка XVI. Наші конкуренти, що мали крамницю зі старими речами, стали на бік Меон. Цього слід було сподіватися. Батько відтоді втратив сон. Його жахіттям, перш ніж іти на роботу, було щоденне прибирання двору й усіх канав біля нашої крамниці.

Він виходив з відром, мітлою, ганчіркою і маленькою лопаткою, якою він зачерпував лайно й кидав у стружки. Для такої освіченої людини це було надзвичайно принизливо. А фекалій з кожним днем ставало все більше, особливо біля наших дверей. Це їй-бо була якась змова.

Пані Меон, посміхаючись, позирала зі свого вікна на першому поверсі на батька, як той змагається з гівном. Вона мала втіху на цілий день. Прибігали сусіди, аби полічити купи лайна.

Бились об заклад, що він не зможе всього прибрати.

Він квапився, адже ще треба було одягти комірець і краватку. Треба було встигнути до «Коксінелі» раніше за інших, щоб розібрати пошту.

Барон Мефез, генеральний директор, покладався тільки на нього.

Саме тоді сталася трагедія у Кортіленів. Любовна драма в № 147 у Пасажі. Про це писали всі газети; цілий тиждень юрмисько людей вешталося там, ґелґотіло, ремигало й спльовувало. Я бачив пані Кортілен дуже часто. Мати продавала їй ірландські корсажі з гіпюровими вставками. Добре пам'ятаю її довгі вії, її сповнені ніжности очі, те, як вона кокетливо зиркала навіть на мене, малого. Я часто дрочив на неї.

Під час примірки оголюються плечі, спина… Як тільки вона йшла, я заскакував у туалет на третьому поверсі й добряче працював над собою. Я спускався вниз із темними колами під очима.

У них також бували сцени, але переважно через ревнощі. Її чоловік не дозволяв їй гуляти містом самій. Тоді як сам гуляв постійно. Це був маленький запальний брюнет, офіцер у відставці. У них була крамниця ґумових виробів у № 147. Ґумові трубки, інструменти й усяка всячина…

У Пасажі всі казали, що вона закрасива для такої крамниці…

Якось її ревнивець несподівано повернувся додому. Він застав свою красунечку на другому поверсі за бесідою з двома панами, і був настільки цим вражений, що витяг револьвер й вистрілив спершу в неї, а потім і собі пустив кулю в рот. Вони померли в обіймах один одного.

Він був відсутній усього чверть години.

Револьвер мого батька був армійської моделі застарілого зразка й зберігався у нічному столику. Дуже крупний калібр. Він привіз його з армії.

Драма Кортіленів могла дати батькові зайвий привід до ще більших істерик та сварок. Проте він, навпаки, став замкнений. Майже перестав з нами розмовляти.

А фекалій біля наших дверей не меншало. Оскільки попри нашу крамницю ходила маса людей, то лайно спресувалося й на ньому легко можна було поковзнутися. Він усе прибирав. Не говорив більше ні слова. Його звички змінилися так разюче, що мати почала пильнувати за ним, коли він зачинявся в кімнаті. Сидів за зачиненими дверима годинами й нехтував доставлянням замовлень. Малювати також геть перестав. Вона підглядала за ним у замкову шпарину. А він брав револьвер у руку, крутив барабан, лунало «клац! клац!..» Здавалося, він тренується.