Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

Він підіймався на третій поверх. Там знову репетував. Потім знову спускався в крамничку. Наша хата була як акордеон. Розтягувалася згори донизу.

Я біг аж до вулиці Пірамід, аби подивитися, чи не йде пані Еронд. Якщо я не бачив її з велетенським пакунком, більшим, ніж вона сама, то чвалом повертався додому ні з чим. Потім біг ще раз. Нарешті, вже втративши будь-яку надію, я випадково надибував на неї на вулиці Терез, де вона задихалась у вирі натовпу, зігнувшись під вагою пакунка. Я тяг її за собою до Пасажу. У крамниці вона падала на стілець. Мати дякувала Небесам. Батько не хотів бути присутнім при цій сцені. Йшов нагору, щокроку косував на годинника, нав'язливі думки знову напосідали на нього. Він готувався до нового скандалу й до Потопу, що вже не за горами… Тренувався…

У Пінезів нас кидонули. Ми мали намір запропонувати їм набір гіпюру на весільний подарунок.

Вони жили в палаці навпроти мосту Сольферіно. Ще пам'ятаю, що мене особливо вразило… Китайські вази, такі високі й широкі, що в них можна було сховатися. Вони стояли скрізь. То були дуже заможні люди. Нас провели у салон. Чарівна пані Пінез та її чоловік уже були там… чекали на нас. Вони завжди приймали нас дуже люб'язно. Моя мати зразу розкладає перед ними наш товар на килимі. Для зручности стає на коліна. Щебече як пташка, вже осміліла. Ті вагаються, не можуть визначитись, кривлять губи, перешіптуються.

Пані Пінез у пеньюарі, обшитому стрічками, розляглася на дивані. А він походжає за мною, дружньо плескає по плечу, злегка потискуючи… Моя мати докладає всіх зусиль, видобуває своє ганчір'я, трясе ним… Від напруження її шиньйон розпустився, обличчя заливає піт. На неї страшно глянути. Вона задихається! Нервує, підтягує панчохи, шиньйон сповз… волосся лізе в очі.

Підходить пані Пінез. Вони з чоловіком розважаються тим, що дражнять мене. Моя мати не вмовкає ні на мить. Та всі її намагання даремні. Я порпаюся в кишені… Нараз я помітив, як пані Пінез поцупила носову хустинку. Й запхала її собі межи цицьок. «Вітаю вас, мадам! У вас дуже славний хлопчик!..» Але це так, для годиться, їм уже більше нічого не було потрібно. Ми нашвидкуруч збираємо свої пакунки. Мати обливається потом, але все ще всміхається. Не хоче нікого ображати… «Може, наступного разу!.. — ввічливо перепрошує, — прикро, що не змогла вас нічим спокусити!..»

Уже на вулиці перед брамою пошепки спитала мене, чи я бачив, як пані Пінез запхала під корсет хустинку. Я відповів, що ні.

«Твій батько цього не перенесе! То ж була хустинка, яку нам дали на продаж! З валансьєнського мережива! Вона належить Ґреґе! Не наша! Це ж треба таке! Якби я її відняла, ми втратили б клієнтів!.. І всіх їхніх друзів!.. То був би скандал!..»

«Клеманс, ти розпатлана! Волосся лізе тобі в очі! Ти вся позеленіла, моя бідолашко! На тебе страшно глянути! Ти загнешся від цієї біганини!..»

То були перші його слова, коли ми ввійшли.

Аби не спускати очей з годинника, він причепив його на кухні, якраз над макаронами. Знову зиркнув на матір. «Ти бліда як мрець, Клеманс!» Певно, годинник мав нагадувати про те, що все скоро скінчиться — яйця, кепська їжа, макарони… вся ота втома й навіть те, що чекає нас у майбутньому. Йому все остобісіло.

«Я щось приготую», — запропонувала вона. Та він не хотів, аби вона до чогось торкалася… Коли вона готувала, він відчував ще більшу відразу до всього. «Поглянь, у тебе брудні руки! Ти втомилася!» Коли вона, накриваючи на стіл, упускала тарілку, він закипав і кидався в бійку. У нашій кімнатці була така тіснява, що ми весь час натикались одне на одного. Його злість не знаходила виходу. Стіл трусився, стільці танцювали вальс. Починався страшенний розгардіяш. Вони перечіплювалися одне об одного, сипали стусанами, нарешті згадували про порейну цибулю. Наставала сповідальна година…

«Тобто ти взагалі нічого не продала?.. Усі зусилля коту під хвіст. Моя бідолашна!..» Він глибоко зітхав. Жалів її. Він бачив, що майбутньому гаплик, їм ніколи не виборсатися з лайна.

Тут вона й виклала йому все… про те, що в нас поцупили хустинку… і як це сталося…

«Як?! — йому було просто невтямки. — Ти не закричала, що вони злодії? Ти дозволяєш обкрадати себе? Це ж наша праця!» Здавалося, він вибухне, так він розлютився… Його куртка тріщала по швах… «Це просто жах!» — лементував він. Моя мати белькотіла щось на кшталт вибачень… Та він уже нічого не чув. Вихопив ножа й всадив його в тарілку, дно тріснуло, макаронний соус розтікся по всьому столу. «Ні, ні, я більше не витримаю!» Він кружляв кімнатою й дедалі більше шаленів, потім вчепився в буфет у стилі Генріха III, тряс його як сливу. Лавина посуду бахнула на підлогу.

Пані Меон, корсетниця з крамнички навпроти, підходить до вікна, аби нічого не проґавити. Це наш найлютіший ворог, вона завжди нас ненавиділа. Перук'єри, букіністи, чия книгарня була трохи далі, навіть прочиняють вікно. Їм нема чого соромитись, вони просто прилипають до вітрини… Матір одержить добрячу прочуханку, це вже точно. Що ж до мене, то я ні за кого. Я думаю, що лайливістю й дурістю вони не поступаються одне одному… Вона б'є не так сильно, зате частіше. Кого б я хотів бачити вбитим? Напевне, все-таки батька.

Мені не дозволяють дивитися. «Підіймайся до себе, негіднику!.. лягай! Не забудь помолитися!..»

Він реве, кидається, вибухає, бомбардує всю кухню. На цвяшках уже нічого не висить… Усі каструлі стали метальним знаряддям… усе дзеленьчить… брязкає… гуде… Моя мати навколішках благає в Неба милости… Від потужного удару перекидається стіл… летить прямо на неї…

«Тікай, Фердінане!» — встигає вона гукнути до мене. Я вистрибую. Перелажу через гору скла й черепків… Він кидається на піаніно, яке залишила як заставу одна клієнтка… Стає вже зовсім несамовитий. Гатить каблуком по клавішах, клавіатурі гаплик… Тепер дійшла черга до моєї матері, береться за неї… Зі своєї кімнати я чую її крик: «Оґюсте! Оґюсте! Відпусти мене…» А потім придушений зойк…

Я спускаюся на кілька сходинок, щоб глянути… Він тягне її вздовж перил. Вона чіпляється за нього. Стискає йому горло. Це її рятує. Тепер уже він намагається вивільнитись… Кидає її на долівку. Вона летить догори дриґом… зі сходинки на сходинку… ще трохи перекочується… внизу намагається встати… Він проходить через крамницю… йде геть… Нарешті вона звелась на ноги… Вертається на кухню. У неї закривавлене волосся. Умивається над раковиною… Плаче… Задихається… Підмітає черепки… У таких випадках він повертається пізно… Знову залягає тиша.