Розділ «Януш Пшимановський Витівки Йонатана Коота»

— Ніякого обману, мій любий. Як тільки тато приземлився, ще не встигнувши згасити наповнений вітром купол, той другий стрибун упав йому майже на голову і, ні про що не питаючи, кинувся у рукопашний бій з вигуком: «Мас!» Батько ухилився від удару, вдавшись до «сальто пепі», одного з найзнаменитіших прийомів польського карате, і з родовим бойовим вигуком: «Мак, мак!» — уже збирався садонути напасника подвійним хуком, коли раптом усвідомив, що різниця їхніх бойових закликів полягає лише в написанні — отож це, напевно, союзник, а може, навіть родич. Зупинитись йому було неважко, оскільки під час сальто він геть заплутався в парашутних стропах. «Аві?» — вигукнув пароль і тут-таки почув у відповідь: «Ти!» Судячи з пискливого голосу, відповів коротковусий шмаркач.

— Люблю, коли добре кінчається, — сказав Повзик.

— Це ж треба, щоб такий збіг обставин! Але як сталося, що вони не зустрілися в літаку? — спитав Хелонідес.

— Бо то були два різні літаки, — пояснив Коот. — Однак не випереджайте події, бо до щасливого кінця ще далеко. Під час обміну паролями куполи парашутів, наповнені повітрям, тягли обох десантників по землі, і зупинились вони тільки тоді, коли, проскочивши через відкриті ворота, опинилися біля ворожих казарм.

Почулися чужі команди, пролунав сигнал тривоги, і з усіх боків почали збігатися солдати. Обидва парашутисти, не змовляючись, допустили їх на штурмову відстань, а потім як пальнули з восьми стволів.

— З восьми? — здивувався Бікі.

— Такого не може бути, — пирхнув Ерик.

— В кожній лапі по пістолету.

— А на чому ж вони тоді стояли?

— Річ у тім, що вони, заплутавшись у стропах, лежали на спині і вступили в бій з цілим батальйоном, щоправда, поскубаним партизанами, але все ж таки батальйоном. Мусили прийняти бій, щоб виплутатись із стропів і мати здатність маневрувати. Тато перегриз стропи їй, а вона йому, і, в такий спосіб вивільнившись із пут, вони удвох помчали великими стрибками в навальну атаку на мінометну батарею, яка стояла під ворітьми. Подолавши перешкоду, відійшли до лісу, підпаливши під час відступу цистерни з бензином і замінувавши склад з боєприпасами. Наступного дня, бувши вже далеко і в небезпечному місці, обоє почули страшний гуркіт, а через тиждень у газеті, знайденій у взятого в полон командира полку, вичитали, що злетів у повітря і назад не повернувся один дуже поважний генерал.

— Їй? Вона? Обоє? — дивувався Бікі.

— Хто ж то був той другий парашутист?

— Моя мама, — відповів Йонатан. — Моя добра мудра мама. Їхній шлюб зареєстрував командир лісового загону.

Користуючись тим, що оповідач, поринувши в минуле, замовк, Хелонідес зробив швидкі підрахунки і сказав:

— Виходить, десь цими днями, капітане, мають бути твої іменини?

— Не мають бути, а є,— усміхнувся Коот. — Саме сьогодні.

— Виходить, це вогнище…

— Так. Але знав про це тільки лісник.

— Ти сказав йому раніше, ніж нам? — у голосі сержанта вчувався легенький докір.

— Нічого я йому не казав.