Розділ «Януш Пшимановський Витівки Йонатана Коота»

— Ти розповідав, а Йонатан — ні.

— Ви й так багато про мене знаєте, — лагідно мовив Коот.

— Багато, — погодився Хелонідес, — але ж не стільки, скільки ти про нас.

— Давай усе від початку, — зажадав Повзик. — Люди сплять, саме нагода звірям у таку ніч звірятися.

Важко вибирати пору для сердечних розповідей, опираючись на прогнози Гідрометеоцентру, та якщо чистота неба заохочує до очищення думок від хмар і туману, то час на дружню бесіду був якраз слушний: на безхмарному небі кольору кашмірського сапфіру, перев’язаного на заході орденською стрічкою Чумацького Шляху, зорі здавалися діамантиками, розкиданими в безмежному просторі неуважними і закоханими космонавтами.

— Лев уже перескочив найвищу точку на своєму шляху, — сказав Коот, піднявши лапу до неба, — але його найяскравіша зірка, Регулус, яку він носить на грудях, все ще майже точно показує на південь.

— Тіу-пі! Де лев, який лев? — свиснув Ерик.

— Сузір’я, — пояснив Бікі й обвів плавцем контур космічного звіра.

— А за ним, трохи нижче і ближче до заходу, Діва із зіркою Колос в руці, яка світить, наче півтори тисячі сонць.

— Вигадує наш генерал, як шовком шиє,— тихенько шепнув Повзик.

— Ні. Просто кожен її промінь іде до нас двісті років, тьмяніє в мороці й розпорошується. При нагоді, Ерику, я тобі про все це розкажу.

— Що ви там шепочетесь?

— Та це ми, Йонатане, деякі астрономічні питання з’ясовуємо.

— Збирався говорити про себе, а сам Коперника вдаєш. Крутійство це, та й годі,— з притиском промовив Повзик, що свідчило про одне: сливовиця не найліпшим чином подіяла на його й так не надто лагідну вдачу. — Будеш розповідати чи ні? Сам казав, що ніч добра для звірянь.

— Саме такої ночі, тільки трохи раніше, коли Діва, ще стоячи ногами на обрії, тримала за задню лапу Лева, який приготувався до стрибка…

— Це значить, березневої,— шепнув Бікі на вухо Крикові.

— Мій батько, Вітослав Коот, старший сержант БриКоНіДесу, спускався на парашуті у ворожий тил, на всі заставки кленучи відсутність хмар, дощу й туману, що робило його, підвішеного між небом і землею й освітленого місяцем, наче прожектором, легкою здобиччю для будь-кого з ворогів, зачаєних у темряві внизу. «Навряд чи знайдеться на світі ще один такий геройський ідіот, який дозволив би себе скинути при такій погоді», — думав він, підтягуючи стропи, щоб приземлитися спиною до вітру. Тільки-но він так подумав, як побачив трохи вище перед собою другого парашутиста. «Кокер-спанієль, ердель-пінчер! — вилаявся він. — Вдруге мене скинули, чи що?»

Коот зробив паузу, щоб перевести подих.

— Як це? — спитав Ерик. — Хіба так буває?

— Оптичний обман в стані психічного напруження… — висловив здогад Бікі.