Розділ «Януш Пшимановський Витівки Йонатана Коота»

— Ну, тоді я не знаю, як ви вийшли з цього становища… — зітхнув Бікі.

— Кажи швидше! — поквапив Ерик.

— І ось один маленький котик, якого звали Натанком…

— Чому Натанком? — спитав Ерик.

— Пестливе від Йонатан, — догадався Бікі.

— Ні, молодші офіцери, — заперечив капітан. — Так мене назвали в дитинстві, коли я з вибухівкою ішов на танки, а вже згодом переробили цей псевдонім на ім’я… То про що я?

— Про кошеня, — нагадав Хелонідес.

— Ага. Отож одне кошенятко почало серед білого дня гратися на дорозі клубочком. Ніхто на нього не звертав уваги, а воно котило той клубок, котило, розкручувало, аж поки прикотило на другий бік фронту, незважаючи на те, що осколок гранати розітнув йому шкіру на голові від вуха до вуха.

— Ну й що?

— Ну й нічого, Ерику. Це все. Єдине тільки, що то була не нитка, а запальний шнур, який був підпалений маршалом у день наступу, саме тоді, коли наша піхота збиралась контратакувати.

— А ти?

— Що я?

— Що ти в той час робив?

— З перебинтованою головою пив молоко в польовому госпіталі і грався клубком вовни, з якого одна санітарка плела для свого коханого шарфик.

— Е-е-е… — розчаровано протяг Повзик.

— Та це не був останній наступ, — заспокоїв його капітан. — У кількох боях я брав участь уже як котик полку. Так сміливо скакав на танки, що не тільки наша, а й союзницька піхота дивом дивувалася. Тільки-но якась серйозна атака, зразу кричать: «Кооте, вперьод!»

— По-бойовому в тебе починалося життя, Йонатане, — зітхнув Повзик. — Якби в мене були такі спогади, я б нічого не робив, тільки розповідав би молоді, яким був сміливцем.

— Декотрі мої колеги стали професіональними оповідачами спогадів, але великої поваги я до них не маю, бо це вже тільки пережовування, як у корови. Кожен кіт, поки в нього гострі зуби й пазури, мусить жити з повною віддачею…

Тут капітан замовк і заплющив очі, пригадавши собі, як усього кілька годин тому, в хвилини слабості, сам виношував плани тихого, лінивого життя у безлюдному куточку.

— Мені, загалом, не траплялося нагоди проявити себе, поки я вас не зустрів, — сказав Повзик, користуючись із паузи. — Але тепер маю вже на своєму рахунку того чергового інженера, якого я дзьобнув у вухо; Йонатанову лапу, але це не рахується; три заклепки; викрадення карти й перемога над тим страшним котярою, якого я побив.