Розділ «Януш Пшимановський Витівки Йонатана Коота»

— Як це?

— Тут треба малювати, Ерику, так просто не поясниш. Тому повір мені на слово — спорідненість була, але така далека, що в батька переважали риси польські, картузькі,[11] — ось звідки блакитний відтінок на моїй шерсті. Зате довгі ноги моєї мами характерні для кицьок, яких виводять на острові Ман.

— В Ірландському морі,— сказав Хелонідес. — На півдорозі між Манчестером і Белфастом. Ми там з Добромиром оселедці ловили.

— Ти, Бікі, не тільки начитаний, всю географію знаєш, як свій плавець, — трохи заздрісно мовив Повзик.

— На кожному судні є атласи. Я дуже люблю карти, бо коли їх роздивляюсь, мені здається, що я пливу.

— Коли влаштую собі на дубі гніздо, разом з книжками куплю й атлас, — вирішив Ерик. — Але ніяких не морів і океанів, а лісів.

— Доведеться тобі внести його всередину до того, як підмуруєш вхід, бо потім не влізе, — порадив Йонатан.

— Хіба що карти будуть окремо згорнуті в рулон, як той фрагмент, котрий ми здобули, — сказав Бікі й звернувся до командира. — Ти там не розповів іще, коли, за батьковим прикладом, вступив до Сімнадцятої БриКоНіДес.

— У середині липня.

— Чи не хочеш ти сказати, що став солдатом, коли тобі було два місяці?

— Тю-тю! — весело засміявся Повзик. — Мабуть, тебе взяли в ясла для майбутніх генералів.

Коот удав, що не чує цього невибагливого жарту.

— Та-ак, та-ак… — протягом мовив він. — Була середина липня, і мені було два місяці, коли наше радіо, завмираючи від браку енергії в акумуляторі, сповістило останню відомість: першої-ліпшої хвилини почнеться великий наступ.

— І тебе в колясочці причепили до танка, — глузував далі трохи підпилий Повзик.

— Ми були в тилу ворога, а наступ мав розпочатися з того боку фронту. Загін Кацпера Видерки весь час вступав у великі й малі сутички з ворогом, стрілянина, можна сказати, не вщухала…

— І це тому сторожка так називається?

— Авжеж, Хелонідесе. Тут була досить запекла перепалка. Але перед нападом прийшло стільки ворожих військ, що ми сховалися в очерети й сиділи там тихо-тихесенько. Тільки найсміливіші і найспритніші нічні десантники, — серед них, звісно, старший сержант Вітослав і молодший сержант Бетті,— в темряві побували на всіх мостах, перехрестях доріг, вузлах зв’язку і складах боєприпасів: у повітря вони їх не висаджували, бо ворог устиг би полагодити все і підтягнути резерви на ослаблену ділянку. Річ у тім, що треба було здетонувати всі заряди одночасно. День у день і годину в годину.

— Радіо у вас перестало працювати, значить, мав прийти зв’язковий через лінію фронту? — висловив припущення Хелонідес.

— Птах із цим упорався б найкраще, — кинув Повзик.

— Поштових голубів збивала протиповітряна артилерія. Навіть найхудіші миші-зв’язкові повертали назад, не в змозі пробратися через окопи, в яких було маса війська.