Розділ «Януш Пшимановський Витівки Йонатана Коота»

Урешті він виламав кілька лозин і визирнув на світ, наче з-під заборола.

— Рятуйте! Кровопивця! — репетував він, але ніхто з товаришів за шумом моторів не міг його почути.

— Допоможіть! Божевільний із пилкою! — кричала пані Маліновська, махала червоною хустиною, щоб її видно було здалеку, і лупцювала здоровенною сапою по кошику, не даючи жертві опам’ятатися, поки не набіжать люди.

На третій хвилині Лись-Блись побачив, що робиться, на четвертій зібрав підмогу, а на п’ятій гуртом забрали в пані Маліновської сапку і вхопили її за обидві руки.

— Що він вам зробив? — спитав Лись-Блись, коли останній мотор, зупинивши зубатий ланцюг, нарешті замовк.

— Ліга! — зарепетувала полонянка.

— Ногами хвицяє? — не зрозумів лисий. — Та він же не кінь… А от голова в нього не з капусти, щоб її в кошик запихати.

— Ліга! На поміч!

— Слухайте, заткніть пельку, бо як мені урветься терпець… — шарпнув себе лисий за бакенбарди, що було ознакою крайнього роздратування.

— Ліга жінок, до мене! — переможно вигукнула пані Маліновська, яка була головою місцевого відділення жіночого товариства, і, вирвавши праву руку, ляснула бороданя по лисині.

Лись-Блись хотів дати здачі і вже був розмахнувся, та раптом, глянувши назад, завмер на якусь мить, а тоді відчайдушно крикнув:

— Тікаймо!

Капрал Повзик, фіксуючи ці події з верхівки високого ясеня, вчасно здогадався, що от-от має виникнути вибухонебезпечна ситуація. Він бачив бойові колони Ліги жінок, які підтягувалися з-за річки спареними рядами, помічав відблиски сонця на вістрях парасольок і гострих деталях, витягнутих з демонтованих кухонних роботів.

Ерик не був кадровим військовим, проте і в ньому прокинулася солдатська душа, успадкована від того предка, що викрешував іскри в рушницях вибраницької піхоти під Віднем. Із захватом дивився він на прелюдію битви, одночасно стараючись нічого не пропустити з почутих вигуків, щоб потім переказати все Коотові, коли той спитає про якесь «я-як-ко» чи щось подібне.

На вигук пані Маліновської: «До мене!» — колони розсипалися поротно в стрілковий цеп і побігли, але до сутички не дійшло, бо супротивник, покидавши в полуницях і в салаті своє механізоване знаряддя, відступив у тил, заховавшися в таборі, тобто у вагончику.

Загони Ліги оточили його з усіх боків, проте замість того, щоб копати окопи, викочувати гармати чи готувати фашини й драбини до штурму, почали взаємно вітатись, кланятись і обмінюватись враженнями:

— Цей Лись-Блись по п’янці позначив дерева, а потім — усе під шнурок.

— Ні очей, ні серця. Якби хтось жовту підв’язку носив, то йому б ногу відпиляли.

— Ох і буде ж їм, ох буде цього разу — навіть заморський флімонодендрон не пожаліли!

— І не менше десятка абрикосів, куплених на валюту.