Розділ «Януш Пшимановський Витівки Йонатана Коота»

— Тоді я оголошую надзвичайне становище! — заявив Коот.

Капрал Повзик через відкритий лаз вийшов у коридор, застелений килимом, проминув банановий телефон гарячої лінії і, хоч міг тут уже підпурхувати, все ще йшов пішки, міркуючи собі, що коли за сумлінне виконання бойового наказу підвищення забезпечене, то чи в такому разі за виключно вдале виконання не може це підвищення бути подвійне. Наприклад, з капітана на полковника, або ще краще — з капрала на сержанта. Йому до жаги кортіло, щоб його думки втілились у життя: він навіть перестав бачити й чути, а в якийсь момент шаркнув пазурцями по підлозі і, гордо задерши дзьоба, відрекомендувався сам собі:

— Сержант Ерик Повзик!

Голосно сказані, ці слова протверезили його, повернули слух, зір, і він раптом побачив, що стоїть за три короткі кроки від пухнастої спини незнайомого звіра, в радіусі дії його швидких лап, озброєних гострими пазурами.

Дружба з Йонатаном не давала йому гарантії бути безпечним при зустрічах з іншими котами, тому він закляк на місці, готовий боротись і дорого продати своє життя.

«Якби не думав про підвищення, то й небезпеки легко уникнув би».

Минали секунди, ніхто не нападав, і кіт, а точніше кицька, навіть не відвернулась від дзеркала, перед яким розпушувала шерсть, і тихенько підспівувала:

У дзеркало подивлюся

І гарненько причешуся.

Ніжний голос як озветься.

Серце в Бікі враз заб’ється.

«Он яким успіхом користуються сержанти! — із злістю подумав Ерик і ледве втримався, щоб не дзьобнути співачку в хвіст. — Закохалась і нічого не бачить, нічого не чує».

Багатьох зачарувала врода Пуссі,

Шерсть шовкова неодмінно всіх спокусить…

— А от і ні,— буркнув Повзик тихенько, обережно відступив на кілька кроків убік і раптово злетів угору, голосно затріпотівши крильцями. Заклавши бойовий віраж, він випурхнув у широко відчинене віконце.

Сонце вже зійшло, виспівували птахи, квітли дерева, і під солодке гудіння бджіл на землю осипалися білі пелюстки. Всі три труби викидали в повітря важкий від цементного пилу дим, білий угорі і жовтий унизу, але вітер частіше відносив цю отруйну хмару на схід, до вирубаної посеред лісу ділянки, а тут, над берегом Цюркави, буяла зелень, панував спокій і щастя.

— Цікаво, як я за цими бурхливими подіями встежу? — спитався Ерик сам у себе, непокоячись, чи станеться взагалі тут щось таке, про що він міг би згодом доповісти капітанові.

А тим часом він вирішив підживитись, вважаючи, що будь-яку операцію треба починати з сніданку. Перелітаючи з дерева на дерево, виловлював павуків-хрестовиків, хитрих жуків бокоходів, потім заходився видовбувати з-під кори чорного голяка. На якийсь час він забув про все на світі і схаменувся лише тоді, коли щось під ним загуло, завило й застогнало. Затряслося гілля, затремтів стовбур і лопнув з гучним звуком, що нагадував постріл.

Ерик злетів у повітря, коли дерево, товста срібляста ялина, почало падати.

Тільки тепер, прошиваючи повітря в швидких розвідувальних польотах над місцевістю, Повзик помітив, що вагончик Лись-Блися з собакою, прикутим ланцюгом до осі, стоїть на головній алеї між садовими ділянками і базою відпочинку, зовсім близько від оздобленої неоновою вивіскою «Хати Бунгало».