Розділ «Януш Пшимановський Витівки Йонатана Коота»

— Давайте спочатку місцеву програму.

Клацнув перемикач, і всі вони почули знайомий голос;

— Говорить інспектор Новак. Я хочу повідомити громадян нашого Міста, що ніяких підстав боятися немає. Оперативна група встановила телефонний контакт з викрадачами і одержала від них таку заяву. Цитую. — Детектив витримав довгу паузу, щоб підкреслити, наскільки текст, який він зачитає, для нього чужий, — «Террор, Хор-рор, Мар-рмелад, — безбарвним голосом прочитав він, — Марієтта і Ясь дякують за вияви прихильності. Наші умови лишаються в силі також і вночі. Сьогодні ввечері сядьте біля відчинених вікон на свіжому повітрі і, слухаючи соловейків, тверезо поміркуйте, хто більше зичить вам добра: ви чи ми?.. Тер-рор, Хор-рор, Мар-рмелад». Кінець цитати, — сказав Новак і теплим голосом, який викликав довіру, додав: — Доброї вам ночі, громадяни. ОМ пильнує.

— Я думаю, можна вимкнути, — мовив Йонатан. — Виявляється, у них немає запису криків.

— Як ви сказали? — не зрозумів Добромир. — Щось мені невтямки.

— Я кажу, що запису криків на плівці в них немає, а терористи передавали в ефір стогін, зойки, виття і таке інше.

— Я знаю інспектора. Це чоловік сумлінний, — боцман узяв Новака під захист. — Очевидно, він пропустив ці звуки спеціально, щоб не спотворити цитату.

Коли недільні сутінки опустились на місто, соловейки, вражені незвичною тишею, озвалися не зразу. Першими затьохкали сірі, котрі були більші й сміливіші. Але й вони, призвичаєні перекрикувати оскаженілі транзистори, досить довго не могли склеїти пісню, і тільки-но почали висвистувати, як зразу впали у фальш:

— Ззі-іть… Ззі-іть…

Нарешті осмілився Іржавий, двічі просвистів сигнал, потім зв’язав трелі в коротку пісеньку і скінчив її, як кажуть музиканти, амабільменте, тобто чарівно й мило. А потім розпочався прекрасний концерт, співочий конкурс за нагороду серця, пір’ячко і гніздо, звите з трави в глибокому затінку густолистих заростей, висланого вовняним пухом фірми «БАРАНЧИК», яка мала своє представництво на площі Гармонійного розвитку.

Навіть найстарші громадяни, які ще пам’ятали голови цукру, загорнуті в синій папір, гасові лампи і гільзи двоватки «Сокул», відверто визнали, що такі солов’їні серенади вони почули вперше в житті цієї ночі з вільної неділі на безм’ясний, бездимний, безалкогольний і безгомінний понеділок.

Робочий день почався в напруженій атмосфері. Не приглушені ревищем транзисторів, молоді люди нервово реагували на кожен навіть найтихіший стукіт каблуків об тротуар чи цвірінькання горобця на гілці. Але гуртик дошкільнят, які пройшли вулицями, несучи на паличках від льодяників зображення Пшилєппи і Радохи, всі зустріли привітно. Особливо коли на транспаранті, пошитому з фартушків, прочитали гасло, написане виховательками під диктовку дітей:

Курці механічно тицяли до рота що трапляло під руку, олівці й кулькові ручки пхали то у вухо, то в носа, купували жувальну гумку, калоші, велосипедні камери.

У салоні послуг «Скли сам» вже о десятій ранку не стало замазки; позбавленим звичного заняття пальцям любителів нікотину тепер потрібна була заміна.

Якийсь неголений пияк намагався вчинити скандал в аптеці, критикуючи розпорядження ОМ видавати валер’янку на спирту не більше 15 крапель до негайного вжитку, а саліцилкою натирати зазначені місця, не виходячи на вулицю.

З відділу руху доповіли про збільшення кількості злощасть, але йшлося виключно про розбиті предмети, та й то незначні. Так, приміром, пані у вишневому капелюшку розбила в «Гіперсамі» пляшку з оцтом, показуючи парасолькою на невиправно-нехлюйного двірника, який вперше в житті купував молоко замість пива.

Магістр Спритек на знак протесту проти диктатури доччиного товариства розбив тарілку, давно, правда, вищерблену, яку він хотів віддати в музей будівельників.

Пані Катажина з центрального комутатора розбила телефонну трубку, перед тим помилково витративши три метри телефонного кабеля на зимові рукавички, які вона плела на конкурс «Моя робота — моє хобі».

Харцер-пенсіонер розбив окуляри своєму приятелеві, показуючи, з якою радохою терористи замучили б Марієтту і яку прилєппу зробили б із Радохи, якби Місто не прийняло їхніх умов.

Скоро, зрештою, всі, хто мусив відмовитись від шкідливих звичок, стомилися демонструвати свої страждання, і пополудні нова ситуація перестала бути чимось незвичайним. Навіть повідомлення, цитовані інспектором Новаком, слухали не всі, пройнявшись до своїх терористів довір’ям чи, може, навіть симпатією.