Розділ «Януш Пшимановський Витівки Йонатана Коота»

— Чого ж я тебе не помітив?

— Бо я сховався в багажнику, а потім, коли всі дивилися на Барнабу і Барнабабу, ніхто не бачив, як я виліз і підповз, щоб бути першим і схопити і видати в руки міліції.

— Схопити чи попередити, Зефірине?

— Яка різниця, пане інспекторе, коли їх тут уже не було.

— Це правда?

— Щоб мені не бачити моєї бабусі!

— І ти нікого й нічого тут не знайшов?

— Нікого — це точно.

— А що?

— Рукавичку. Зелену, — признався рудий і, витягаючи її з кишені, попросив благальним тоном. — Дозвольте мені відрізати один палець, а то хлопці не повірять.

— Ти гадаєш, це шеф банди носить зелені?

— Та ні. Це знаменита зелена рукавичка Марієтти. Доказ того, що вони її справді схопили й тримають у сховищі.

— Почекай хвилинку, — сказав Методій і, відчинивши вікно, покликав: — Войтасику, до мене!

Коли повернувся, на столику диктора лежала рукавичка вже тільки з чотирма пальцями, а Зефірина з п’ятим, до речі, мізинним, не було.

Цей мізинний палець від рукавички виявився, одначе, найважливішим, бо коли Зефірин демонстрував свій трофей хлопцям на трибуні стадіону, вболівальники знайшли в ньому згорнуте у кільце волосся, в якому вони безпомилково впізнали кучерик Яся Радохи, закручений по спіралі від частих прийомів м’яча головою при подачах з кутового. Тепер уже не було ніяких сумнівів у тому, що викрадачі казали правду.

З години на годину зростав неспокій: чому перестали передавати повідомлення? Чи, бува, не означає це чогось поганого?

Установи не працювали, тому що був вихідний день. Представники влади Міста або ж користались із заслуженого відпочинку, або не хотіли показуватись на люди у зв’язку з непевною і делікатною ситуацією. Однак громадськість розуміла, що ниточки від усієї цієї справи надійно тримають досвідчені руки інспектора.

Йшли до нього з усіма тривогами й сумнівами, посилали делегації із запевненнями дотримуватись потрійної поміркованості до четверга, а в колах меломанів аж до суботи.

Опівдні дедалі частіше почали надходити чимраз гостріше сформульовані прохання встановити контакт з викрадачами, а після обіду люди вже не просили, а вимагали.

«Поспішив ти, брате, — подумки покартав себе інспектор. — Навіщо було викурювати їх з радіовузла? Найбільший клопіт тоді, коли передчасно наполохаєш злочинців».