Розділ «IV Як на небі»

Сьогодні був ще один звичайний оазяний день, сонячний і млявий; тубільці дрімали у своїх ліжках, або готували їжу для своїх чужопланетних гостей, або прали одяг, або були зі своїми дітьми, сподіваючись, що їхнє тіло залишиться неушкодженим до заходу сонця, коли вони знову загорнуться в кокон у своєму ліжку. Можливо, вони молилися.

Коротаючи час до години, на яку було призначено від’їзд, Пітер замислився, що взяти і чи брати щось узагалі до поселення. На столі, поряд із клубками шерстяних ниток, лежав стосик незакінчених книжечок. Пітер узяв найближчу, із переказом двадцять першого розділу «Об’явлення». Він скоротив кількість звуків «с» до чотирьох, «ч» до одного, й повилучав решту тяжких для оазян приголосних. Навряд чи можна було досягнути чогось кращого.

«І узрів я небо нове й нову землю, попередні бо небо та земля проминули. І почув я гримкий голос із неба, який кликав: Бог житиме з людьми! Вони будуть народом Його, і Сам Бог буде з ними. І не буде вже смерти. Ані горя, ані крику, ані болю вже не буде! І мовив Той, Хто на троні: Гляди, нове все творю!»

Щоб уникнути пояснень, які могли б завести в нікуди, Пітер оминув Єрусалим, море, оселю, апостола Івана, наречену, чоловіка і ще дещо. Бог у його переробці більше не стирав сліз з очей — почасти тому, що ці слова були важкі на вимову, а частково й тому, що для Пітера досі, після всього цього часу, лишалося загадкою, чи є в  очі й чи плачуть вони. Він пригадав, як довго мучився, намагаючись якось замінити слово «істина». Скільки праці — і навіщо? Єдині слова, які лишилися в нього для , — це «вибачте» і «прощавайте».

— Чудова днина, — мовив Туска, і так воно й було.

Немовби щоб відзначити пам’ятну подію, природа готувала для них виставу. Два велетенські стовпи ще не впалого дощу, один зі сходу, другий із заходу, плинули назустріч один одному і вже поєдналися верхівками, утворюючи в небі блискотливу арку. До неї було ще далеко, не одна миля, мабуть, але видавалося, ніби їм належить проїхати під колосальним порталом, створеним лише з краплинок води.

— Мушу визнати, — сказав Туска, — видовисько на дев’ять із десяти.

— Задні вікна зачинені, я сподіваюся? — запитала Флорес. — Не хотілося б, щоб усі ті ліки намокли.

— Зачинені, — відповів їй Пітер.

Туска і Флорес, що розмістилися на передніх сидіннях, ледве чи й словом обізвалися до нього відтоді, як вони виїхали з бази. Пітер почувався дитиною, яку запхали на заднє сидіння, взявши із собою тільки тому, що ні на кого було лишити вдома, і якій у цій подорожі зоставалося тільки сподіватися, що батьки не почнуть сваритися.

Туска не був прихильником герметичного середовища з кондиціонованим повітрям, яке так старанно намагалася підтримувати Ґрейнджер. Він тримав передні вікна відчиненими, і повітря вільно потрапляло до салону. До млявого перетікання повітря долучився ще й штучний вітерець, утворений швидким рухом машини.

— А де Ґрейнджер? — запитав Пітер.

— Відпочиває, — озвався Туска; Пітеру видно було тільки його плече й руку на кермі.

— П’яна й ні до чого не придатна, — промовила Флорес, повністю схована від Пітерових очей.

— Усі ці роки вона була дуже непоганим фармацевтом, — сказав Туска.

— Є й інші фармацевти, — зауважила Флорес.

— Ну що ж, подивимося, що нам принесе Санта-Клаус, еге ж? — сказав Туска, і Флорес замовкла.

Блискуча арка в небі не наблизилася до них, тож Пітер натомість поглянув у бокове вікно. Краєвид, який він уже встиг полюбити, як і раніше, вражав аскетичною красою, але сьогодні Пітер побачив його простоту інакшими очима, і побачене його стурбувало. Він уявив, як дівчина з ферми, така як Ґрейнджер, пильно розглядає цю спокійну й порожню місцевість, марно шукаючи якихось ознак тваринного чи рослинного життя, чи бодай якогось життя, котре нагадало б їй про місце, де минуло її дитинство.

— Ґрейнджер треба додому, — сказав Пітер.

Слова вилетіли з його рота швидше, ніж він зрозумів, що вимовив їх.