Розділ «IV Як на небі»

— Ага, — погодився Туска, — я теж так думаю.

— І бажано невдовзі, — додав Пітер і пригадав, уперше за багато років, що саме так, «Невдовзі», називалася біблійна брошурка, яку вони з Беа підготували давним-давно для прихильників Ісуса в індійському штаті Аруначал-Прадеш.

Перед внутрішнім зором Пітера промайнула картина: його руки поруч із руками Беа за кухонним столом. Його руки складають брошурку втроє, так, щоб заголовок «Невдовзі» опинився на лицевому боці; руки Беа кладуть брошурку в конверт, заклеюють його, пишуть адреси якихось індійців, що живуть у горах і мають імена, які годі вимовити.

Картонні коробки з брошурками «Невдовзі» щопівроку надсилали за кордон — безглузде марнотратство в добу електронної пошти, але ж не в усіх у цьому світі є комп’ютер, а, крім того, завжди відчуваєш щось особливе, коли тримаєш біблійні вірші у власній руці.

Як давно це було! Пітерова рука тягнеться через стіл, щоб передати брошурку під назвою «Незабаром» Беа.

— Її запит я теж переслав, — казав Туска. — Думаю, полетите назад разом, — він позіхнув. — Відразу дві втечі з нашого маленького раю, ще й одночасні! Ви знаєте щось, чого не знаю я? Хоча, якщо подумати, краще не розповідайте мені.

— Із Оазою все гаразд, — відказав Пітер, знову позираючи у вікно. — Мені шкода, що я всіх підвів.

— Хтось може це прийняти, хтось не може, — безтурботно промовив Туска. — УХВ не використовують удруге.

— Що-що?

— Ударно-хвилевий випромінювач.

Після цих слів, дивних і незбагненних для Пітера так само, як будь-які темні місця зі Святого Письма для його супутників, усі замовкли надовго. Ілюзія, що вони ось-ось проїдуть під величезною мерехтливою аркою, поступово зникала в міру того, як два водяні стовпи розходилися, набуваючи різних, несиметричних форм. Дощ застукотів по вітровому склу і по даху машини у своєму, як і раніше, дивовижному ритмі, визначеному законами природи поза людським розумінням. Потім злива минулася, і склоочисники якийсь час дратівливо скрипіли по сухому склу, доки Туска їх не вимкнув. Карамельні фасади будинків Міста Потвор були вже за кілька сотень метрів, і Пітер помітив крихітну постать, що стояла на призначеному місці.

— Коли ми приїдемо, — тонким зривистим голосом обізвався Пітер із заднього сидіння, — мені потрібно кілька хвилин побути наодинці з цією людиною.

— Добре, — погодився Туска, перемикаючи передачу на останній відрізок дороги. — Тільки без цьомок.

Обожнювач Ісуса Номер Один чекав перед будинком із намальованою білою зіркою. Помітивши Пітера, він здригнувся від здивування, але зумів опанувати себе за ті кілька секунд, що минули між об’явленням пастора і його виходом із машини.

— Ти живий, — промовив Номер Один.

— Сподіваюся, — відказав Пітер, одразу ж пошкодувавши про це:  не сприймали несерйозності, і через цю двозначну відповідь Номеру Один буде тільки важче усвідомити Пітерове дивовижне зцілення від смертельних ран.

— Уі іні вважали тебе мертвим, — сказав Номер Один. — Тільки я вважав тебе живим. Тільки я мав віру.

Пітер намагався придумати належну відповідь на це. Ніжні обійми не підходили.

— Дякую тобі, — промовив він.

У дверних отворах будинків за намистиновими завісами помітно було темні постаті.