Розділ «IV Як на небі»

— Номере П’ять... — почав він. — Я... я не хочу казати тобі неправду. Я...

Вона кивнула, повільно й промовисто, даючи зрозуміти, що закінчувати думку не треба.

— Ти відуває... недотау Бога. Ти відуває, о не може білье бути патором.

Оазянка повернулася набік і подивилася на двері, крізь які Пітер увійшов сюди, двері, які вели в зовнішній світ. Десь у тому світі було поселення, де вона вперше прийняла Ісуса у своє серце, поселення, яке зараз було порожнім і закинутим.

— Отеь Курберг теж е відував, — сказала Номер П’ять. — Отеь Курберг тав ердитим, говорив голоно, говорив: «Я білье не патор. Знайдіть обі іного патора».

Пітер проковтнув клубок, що став йому посеред горла. Біблійний зшиток лежав покручений біля його нікчемної дупи. У його номері валялося ще багато різнобарвних мотків шерстяних ниток, чекаючи свого часу.

— Ти... — сказала Номер П’ять і замовкла, підбираючи правильне слово. — Ти людина. Тільки людина. Бог — більий за тебе. Ти ні Боже лово, а потім Боже              лово тало занадто тяжким, і тобі треба відпочити. — Вона поклала руку йому на коліно. — Я розумію.

— Моя дружина... — почав було Пітер.

— Я розумію, — повторила Номер П’ять. — Бог поєднав тебе разом із дружиною. Зараз ви роз’єднані.

Перед Пітеровими очима спалахом промайнули його весілля, сонячне світло, що ллється крізь вікна в церкву, весільний торт, ніж, сукня Беа. Сентиментальні спогади, безповоротно втрачені, так само як його з’їдений лусочницею скаутський однострій, викинутий у сміття, а потім відвезений кудись сміттярем. Замість цього Пітер змусив себе уявити свій дім таким, яким він був зараз, оточеним купами сміття й бруду, кімнати, занурені в темряву, і ледь помітні в цьому напівмороці обриси жінки, яку він не міг упізнати.

— Річ не тільки в тому, що ми на відстані одне від одного, — промовив він. — Беа в біді. Їй потрібна допомога.

Номер П’ять кивнула. Її забинтована рука кричала голосніше, ніж будь-які слова й докори, що більшої біди, ніж та, в яку потрапила вона сама, бути не може.

— Отже, — ствердно мовила оазянка, — ти повни лово Іуа. Євангеліє від Луки: ти покине дев’яното дев’ять у путині та й піде за тою одною, о загубилая.

Пітерове обличчя спаленіло: такою влучною виявилася притча. Номер П’ять, мабуть, почула її від Курцберґа.

— Я говорив із лікарями, — жалюгідно промовив Пітер. — Вони зроблять усе, що можуть, щоб допомогти тобі та... та іншим. Вони не зможуть урятувати тобі руку, але, можливо, їм вдасться врятувати тобі життя.

— Я рада, — промовила Номер П’ять. — Яко їм вдатья.

Пітер засовався на краю ліжка. Сидіти було незручно, ліва сідниця йому вже заніміла, почала боліти спина. Іще кілька хвилин він вийде з палати, і його тіло знову повернеться до звичного стану, відновиться нормальний кровообіг, заспокояться збуджені нервові закінчення, розслабляться перенапружені м’язи, тоді як Номер П’ять так і залишиться лежати тут і спостерігати, як гниє її плоть.

— Я можу щось для тебе зробити, просто зараз? — запитав Пітер.

Оазянка замислилася на кілька секунд.

— Запівай, — попросила вона. — Запівай тільки зі мною.