Розділ «IV Як на небі»

Рухи жінки вже не були такими жвавими, як раніше. Пітерові так само. Люди — форми життя, основа яких — сполуки вуглецю. Пітер і Ґрейнджер потребували палива, якого починало бракувати.

Минуло близько години, утім аміківська база досі не з’являлася. Але вони натрапили на іншу споруду, яка вже давно маячіла перед їхніми очима, і, прямуючи до неї, обговорювали, чи це бува не міраж. Одначе будівля виявилася цілком реальним каркасом намету. Металеві стояки були цілі й досі зберігали форму будиночка, такого, яким його намалювала б дитина. Зі стояків звисало парусинове дрантя.

Усередині намету не було нічого. Ні їжі, ні білизни, ні якогось знаряддя. Квадратний клаптик землі, порожнє полотно — простір для уяви.

За наметом, злегка похилившись, стояв укопаний у землю хрест. Дерев’яний, дуже скромних розмірів, заввишки приблизно до коліна. Звідки ж тут взялася деревина? Не з цього світу, це вже напевне. Її, мабуть, привезли сюди за мільярд миль від місця її походження, завантаживши до зорельота разом із ліками, технічними журналами, родзинками й людьми. Дві прості соснові дощечки, які не думали й не гадали, що колись їх буде скріплено саме так, два міцних шматка деревини, полакованої на подобу старого дуба. У хресті було два цвяхи: один скріплював дві дощечки, на іншому — грубо забитому й загнутому — висіло дві невеличкі металеві каблучки. Золоті каблучки. Курцберґова обручка й обручка його дружини, яку він втратив багато-багато років тому в іншій галактиці.

На горизонтальній поперечині хреста пастор вирізав було послання, а потім старанно випалив кожну літеру за допомогою запальнички або чогось подібного. Пітер гадав побачити якусь фразу латиною або ж мудрий вислів про віру, Ісуса чи загробне життя.

«Я ЩИРО ВДЯЧНИЙ ЗА ВСЕ, ЩО МАВ І ЩО БАЧИВ У ЦЬОМУ ЖИТТІ», — таким був напис.

Кілька хвилин вони стояли й мовчки дивилися на хрест, тимчасом як драні рештки намету лопотіли на вітрі.

— Я повертаюся додому, — заявила Ґрейнджер, а в голосі її бриніли сльози. — Я хочу відшукати тата.

Пітер обійняв жінку за плечі. Настала та мить, коли він був покликаний сказати правильні слова — тільки правильні, і жодних інакших. Його завдання і як чоловіка, і як Божого посланця було однакове: примирити їх зі своєю долею. Не буде ніякого повернення додому; не буде ніякого возз’єднання з батьком; Пітер і Ґрейнджер заблукали і скоро загинуть. Блискавка вразила їх, а вони не зрозуміли знаку.

— Ґрейнджер... — почав Пітер.

У голові було порожньо, але він сподівався, що натхнення допоможе й позичить слів язику.

Однак перш ніж Пітер сказав ще щось, приглушене гуготіння, яке здавалося їм обом вітром, що хльоскотить обривками намету, раптом стало гучнішим, і повз них проїхав, а потім зупинився і здав назад оливково-зелений військовий джип.

Із вікна вистромилася коричнева голова з білими очима й білими зубами.

— Агов, хлопці й дівчата, ви тут уже закінчили? — загукав Бі-Джи, газуючи. — А то декому з нас час повертатися до роботи.

26

Він знав тільки, що дякувати треба

Усю дорогу назад Пітер чув — тільки чув, не бачив — схлипування, важке дихання й вибухи відчаю та люті. Слова іноді можна було розібрати, подекуди ні. Пітер сидів на передньому пасажирському сидінні, майже пліч-о-пліч із Бі-Джи, хоча проти гори шкіри і м’язів велетня його власні плечі були геть хирлявими. А позаду, не видна їм, Александра Ґрейнджер зазнавала пекельних мук.

Бі-Джи їхав мовчки. На його зазвичай добродушному обличчі застигла похмура маска, блискуча від поту, тимчасом як він зосереджував — чи вдавав, що зосереджував — усю свою увагу на дорозі попереду — на дорозі, яка й дорогою не була. І тільки очі зраджували його хвилювання.

— Нехай лише спробують зупинити мене, — казала Ґрейнджер. — Вони мене тут не втримають. Мені начхати, скільки це коштуватиме. Що вони мені зроблять? Засудять? Уб’ють? Я мушу повернутися додому. Вони можуть залишити собі мою платню. Чотири роки задарма. І будемо квити, хіба ні? Вони повинні мене відпустити. Мій батько ще живий. Я це відчуваю.

Бі-Джи глянув у дзеркало заднього огляду. Може, зі свого місця йому було видно більше, ніж Пітерові. Завіса з повітряних течій, що, опинившись у салоні, потрапили в пастку, спотворювала все, і Пітер бачив за нею тільки вузький прямокутник чорної оббивки, який нібито пульсував і тремтів.