Розділ «IV Як на небі»

— Дякую, — сказала жінка.

Упродовж усієї поїздки вона поводилася так, наче й не помічала присутності Пітера. Чоловік, обернувшись на сидінні, встиг помітити, як вона втомлено й незграбно вибирається з машини. Бі-Джи запропонував свою руку, наче металевий поручень; Ґрейнджер вхопилася за неї і вийшла. Дверцята загримнулись, і далі, уже крізь запітніле скло, Пітер спостерігав за постатями двох аміківців у білому, що мерехтіли й розпливалися, наче образи на неякісному відео. Він гадав, що вони так і ввійдуть у будівлю, пліч-о-пліч, рука до руки, але щойно Ґрейнджер стала на ноги, вона відпустила руку Бі-Джи й пішла сама.

— Напевно, це через блискавку, — сказав Бі-Джи, повернувшись у машину. — Нічого доброго не чекай, коли тебе отак довбане. Треба дати їй час, нехай відійде.

Пітер кивнув. Він не був певен, що йому вдасться відійти самому.

Пітера, що стояв навколішки перед палатою інтенсивної терапії, знайшов доктор Адкінс. Хоча «знайшов», мабуть, трохи не те слово: лікар ледве не перечепився через нього. Нітрохи не спантеличившись, хірург поглянув донизу на Пітерове тіло, оцінюючи кілька секунд, чи якась його частина не потребує невідкладної медичної допомоги.

— Із вами все гаразд? — запитав він.

— Я намагаюся молитися, — відказав Пітер.

— А-а... ну гаразд, — промовив Адкінс, дивлячись поверх Пітерового плеча далі коридором, немовби кажучи: «А не міг би ти молитися десь там, де люди не зламають собі через тебе шию?»

— Я прийшов до Обожнювачки Ісуса Номер П’ять, — сказав Пітер, підводячись із підлоги. — Ви знаєте про неї?

— Звісно. Вона ж моя пацієнтка. — Лікар усміхнувся. — Так приємно нарешті мати справжнього пацієнта. Замість п’ятихвилинного «добрий день — дякую — до побачення» з кимось, у кого кон’юнктивіт чи хто вдарив собі молотком по пальцю.

Пильно придивляючись до обличчя лікаря, Пітер шукав на ньому ознаки співпереживання.

— Мені видається, що доктор Остін не зовсім усвідомив, що відбувається з Номером П’ять. Вважаю, що він гадає, ніби ви можете їй допомогти.

— Ми зробимо все, що зможемо, — ухильно відказав Адкінс.

— Вона помре, — мовив Пітер.

— Не будемо поки що про це.

Пітер чимдуж стиснув свої руки одна одною і виявив, що через його напружені спроби молитися на м’якому тілі між суглобами пальців з’явилися синці.

— Рани цих людей не гояться, ви розумієте? — промовив він. — Їх неможна вилікувати. Наші тіла... моє, ваше... ми живемо всередині дива. Забудьте про релігію, ми диво природи. Ми можемо вдарити палець молотком, продірявити собі шкіру, обпектися, поламати кості, розпухнути від гною, але мине трошки часу — і все загоїлося! Стало як новеньке! Неймовірно! Неможливо! Але це правда. Це дар, який нам надано. Але  — оазяни — ніколи його не мали. У них є одна спроба... єдина спроба... тіло, з яким вони народилися. Вони як можуть турбуються про нього, але коли його пошкоджено, це... це все.

Доктор Адкінс кивнув. То був добрий чоловік і зовсім не дурний. Він поклав руку Пітерові на плече.

— Не треба поспішати. Ми будемо оцінювати стан цієї... пані поступово. Руку вона втратить. Це очевидно. Що буде далі... Ми докладемо всіх зусиль, щоб придумати, як їй допомогти.

Сльози пекли Пітерові очі. Йому так хотілося вірити.