Розділ «II На Землі»

— Привіт! — сказала Манілі. — Що з вашим вухом?

— Усе гаразд, — відповів чоловік. — Рана вже затягнулася. Жінка підсіла до Пітера, коли той сидів у їдальні, сьорбав чай і намагався переконати себе замовити щось поїсти. Вітаючись, він усміхнувся, хоча знав, що стражденний вираз нікуди не подінеться з його обличчя. Манілі, на відміну від нього, мала бадьорий і розслаблений вигляд. Вона зробила зачіску, яка їй дуже личила. Можливо, навіть пофарбувалася, тому що раніше, наскільки Пітер пригадував, вона мала мишасте волосся, а тепер воно стало медового кольору. Але ж, з іншого боку, у світлі, яким було залито їдальню, усе мало якийсь медовий відтінок. Пітерів чай відсвічував яскраво-помаранчевим, наче добре зварене пиво.

— Я трохи вас уникала, — промовила Манілі. — Вибачте.

— Я гадав, що ви зайняті, — тактовно відказав Пітер.

Невже вона вибрала саме цей день, щоб прийняти Ісуса у своє серце? Пітер сьогодні не був до цього готовим.

Манілі сьорбнула крізь соломинку полуничного коктейлю зі соєвого молока, а потім загрузла у великій порції картопляного пюре з несправжньою сосискою.

— Вам личить ця зачіска, — сказав Пітер.

— Дякую, — відповіла жінка. — А ви чому не їсте?

— Я... мені наразі не хочеться.

Манілі кивнула з розумінням, наче поруч із нею сидів чоловік, що страждав від похмілля. Кілька чималих шматків сосиски зникли в її роті, і вона запила їх ще одним сьорбком сої.

— Я розмірковувала про нашу розмову після Северинового похорону.

«Ось і воно, — подумав Пітер. — Господи, будь ласка, даруй мені Свою милість!»

— Що ж, я завжди тут, до ваших послуг.

Манілі підсміхнулася.

— Тільки не тоді, коли в Місті Потвор підсмажуєте собі вуха.

— Із вухами не сталося нічого страшного, — сказав Пітер. — Мені просто треба бути трохи обережнішим.

Знову серйозна, Манілі подивилася йому просто в вічі:

— Слухайте-но, вибачте мені за те, що я тоді сказала.

— Вибачити?

— Мені здається, я дарма вас збаламутила.