Розділ «II На Землі»

— У моїй кімнаті нічого не передавали.

— Ет, вони, напевно, вимкнули його у твоєму номері, старий. Із поваги до тебе. Тобі ж треба зосередитися на всіляких своїх духовних справах. Воно тобі треба, щоб хтось по п’ятдесят разів на день гудів над вухом: «Такий-то й такий-то, зайдіть, будь ласка, в кімнату номер двадцять п’ять!», або «Прохання всьому персоналу з’явитися на вантажний пост!», або «Перукар приймає одну годину в кімнаті номер дев’ять!», або «Агов, усі! Піднімайте свої дупи і хутко до виходу зі Східного крила, тому що до нас суне ватага кумедних маленьких чортенят!»?

Пітер усміхнувся, однак новина про те, що його відімкнули від системи загального оповіщення, стурбувала. Він і без того був відгороджений від життя мешканців бази.

— Що ж, — зітхнув він, — я б дуже засмутився, якби прогавив таке.

— Але ж ти не проґавив, братухо, — засяяв усмішкою Бі-Джи. — Ти не прогавив. — Він моргнув бровами, вказуючи вгору. — Тобі, напевно, звідти маякнули, еге ж?

— Може, й звідти.

Зненацька Пітера охопила втома; на плечах важким тягарем повисли просяклий потом одяг і невгамовне відчуття власної неповноцінності. У голові знову спливли загадкові вказівки Бога про потребу вчитися і сповняти свою службу.

Бі-Джи перейшов до справи: через це, власне, він і пробивався крізь натовп своїх колег до Пітера.

— То як би їх назвав ти?

— Кого — їх?

— Наших прикольних дружків, — відказав Бі-Джи і махнув рукою в бік полчища, яке відходило.

Пітер замислився на мить.

— Оазяни мусять мати якусь назву для них.

— Нам від того користі катма, братухо.

Бі-Джи скривився, висолопив язика і почав белькотати, як ідіот. Уже за секунду, з незворушністю професійного комедіанта, він набув поважного вигляду.

— Відтоді як зник Тартальйоне, — сказав він, — зрозуміти, що мурмочуть ці чуваки, не може ніхто. Ти чув стару байку про кенгуру, Пітере?

— Ні, Бі-Джи, не чув. Розкажи мені стару байку про кенгуру.

Зграя тварин уже повністю проминула їх, поступово просуваючись далі до своєї мети. Дехто з аміківців іще вдивлявся в поріділі ряди тварин, але більшість уже починала потроху повертатися на базу. Бі-Джи обхопив Пітера рукою за плечі, немовби пропонуючи іти разом.

— Колись давним-давно, — розпочав він, — жив собі один чувак, мандрівник, якого звали капітан Кук. Він шукав в океані нові-новісінькі землі, висаджувався на них і відхапував їх у чорношкірих пациків, які там жили. Ну, отож поплив він аж до Австралії. Ти знаєш, де це?

Пітер кивнув.