Розділ «II На Землі»

Знявся шквал реготу, але хтось одразу ж загорлав:

— Навіть і не думай про це, Пауелле!

— Може, хоча б одненького спробуємо? — запропонував Пауелл.

— А що як вони мають високорозвинений інтелект?

— Не сміши мене.

— А може, тубільці вважають їх священними.

— А хто взагалі сказав, що вони їстівні? — почувся жіночий голос. — Може, вони отруйні, як бозна-що.

— Вони прямують до Міста Потвор, — указав рукою Станко. — Якщо їх можна їсти, зрештою, вони будуть у нас. Ну, тобто нам їх дадуть. І все буде кошерно.

— Що ти маєш на увазі — «кошерно»?

— Я не... я кажу, що тоді в цьому не буде нічого непорядного. Просто частина звичної угоди.

— Які ж ви всі огидні! — зауважив іще один жіночий голос. — Як ви тільки можете думати про те, щоб з’їсти цих малюків? Хіба ж вони не гарнюні?

— Гарнюні? Ці овочі? Поглянь їм в очі. У них у мозку три звивини, не більше.

— Може, вони кусаються?

Отак вони й стояли, жартували й раділи як діти, доки чудернацька процесія посувалася повз них.

— Агов, Пітере! Як воно, братухо?

То був Бі-Джи. У веселому гуморі, хоч і мав потребу скористатися серветкою: судячи з вершкових «вус», що облямовували його верхню губу, цей вихід на прогулянку очевидно заскочив Бі-Джи під час того, як він їв чи пив щось біле й пінисте.

— У мене все гаразд, Бі-Джи, — відказав Пітер. — Трохи втомлений. А в тебе як справи?

— Усе торчком, старий, усе торчком. Ну ти скажи, хіба ці чуваки не прикольні? — Він указав на зграю тварин, що посувалася повз них, погойдуючи гладкими задками і не порушуючи строю.

— Неймовірне видовище, — погодився Пітер. — Я радий, що не пропустив його. Мені ніхто нічого не сказав.

— Передавали по гучномовцю, братухо. Голосно й чітко.