Розділ «II На Землі»

— Збаламутила?

— Ми зі Северином були трохи близькі. Не в романтичному плані, але ми... ми вирішили разом багато проблем, на всіляких проектах. І коли він помер, для мене це був сильний удар. Я дуже розхвилювалася. Ваша промова на похороні була чудова, і ви майже переконали мене в... ну знаєте... в усьому цьому про Бога та Ісуса. Але це не моє. Я обміркувала все ще раз. Це просто не моє. Вибачте.

— Немає потреби вибачатися. Це наче просити вибачення в сили тяжіння чи у світла. Бог просто тут, визнаємо ми його чи ні.

Манілі похитала головою і вкинула до рота ще кілька шматків сосиски.

— Я вже було подумала на секунду, що ви порівнюєте себе із силою тяжіння чи світлом.

Пітер поморщився.

— Інколи я висловлююся не дуже ясно. Я просто... У мене зараз... — усвідомлення, що Беа гнівається на нього, неначе якась інфекція, нуртувало в його організмі. Пітерові здавалося, що від цього почуття він знепритомніє. — У мене бувають труднощі, як і в усіх.

— Сподіваюся, все владнається, — сказала Манілі. — Ви добрий чоловік.

— Зараз я не почуваюся надто добре.

Жінка благословила Пітера сестринською усмішкою.

— Егей, вам скоро поліпшає! Це все через сприйняття. А може, навіть радше через хімічні процеси. Настрій хороший, настрій поганий — це кругообіг. Одного ранку ви прокинетеся й поглянете на все зовсім по-інакшому. Повірте мені.

— Дякую за підтримку, — відказав Пітер. — Але коли мусиш вирішувати проблему, яку треба вирішити, не годиться... ти не можеш бути пасивним. У нас є обов’язки. І ми повинні намагатися все якось виправити.

Манілі досьорбала свою сою і відставила чашку.

— У вас удома щось трапилося, так?

— Удома? — Пітер проковтнув клубок, що підступив йому до горла.

— Коли я хвилююся через те, на що не можу ніяк вплинути, — сказала Манілі, — я часто згадую один давній вірш. Йому вже чи не тисяча років. Там зазначено таке: «Дай мені спокій прийняти те, чого я не можу змінити, дай мені мужність змінити те, що я можу змінити, і дай мені мудрість відрізнити одне від іншого».

— Це написав чоловік на ім’я Рейнгольд Нібур[54], — промовив Пітер. — Тільки в нього починалося з «Господи, дай....»

— Що ж, може бути, але допомагає і так. — Погляд жінки був спокійний і немовби наскрізь пронизував Пітера з його прискіпливістю. — Не переймайтеся надто тим, що відбувається вдома, Пітере. Ваш дім тепер тут.

— Я незабаром повертаюся назад, — заперечив він.

Манілі стенула плечима.