Розділ «II На Землі»

— Я певна, що свідченням наших колег, які працюють на Матері, можна цілком довіряти, — промовила жінка. — Я не вірю, що вони вирішили так нас розіграти. Ми обговорювали такі розіграші на зібраннях і дійшли висновку, що вони контрпродуктивні й потенційно небезпечні.

Пітер кивнув, перевівши увагу на місцевість попереду. Видно було погано, не тільки через яскраве сонячне сяйво, а й через густий туман, що вирував при землі, розіславшись на сотні метрів, наче хмара примарного перекотиполя. Зір його викидав коники: здавалося, попереду, виринаючи з туману, рухаються якісь темні, нечіткі об’єкти, але за мить виявилося, що це острівці рослинності, яка скромно чіплялася корінням за грунт.

Юрмисько людей зійшло з асфальту і ступило на м’яку землю. Пітер оглянув передні ряди аміківців і зауважив, хто йшов першим. То був Станко, хлопчина з їдальні. Його довготелеса постать рухалася напрочуд зграбно; довгі руки метлялися вільно й невимушено. Зненацька Пітер збагнув, як дивно, зважаючи на обставини, що у Станка в руках немає ніякої зброї. Власне... ні в кого не було. Власне... власне кажучи, а хіба Пітер узагалі бачив пістолет, відтоді як опинився на Оазі? Невже ця громада справді живе без зброї? Невже таке може бути? Якщо це так, то це просто дивовижно... Але, з іншого боку, чи ж розумно так легковажити безпекою? Хіба не траплялося тут випадків, коли вийти без рушниці в руках було би повним божевіллям? Хто дозволив цю всезагальну вилазку людей, озброєних лише цікавістю? Чи не йдуть вони всі бува на зустріч смерті, приречені бути затоптаними або роздертими на шматки лютими звірами?

Відповідь не забарилася. Вітерець відігнав туман, перед очима постала широка смуга чистого поля, і зненацька проступила хмара, чи то отара, якихось істот, що наближалися, — штук вісімдесят-сто. Хтось із аміківців гучно видихнув, дехто загукав, хтось тихо щось забубонів — кожен відповідно до своєї вдачі. А потім залунав неминучий сміх. Тварини були завбільшки з курей. Ба навіть із курчат.

— Ну ви тільки-но подивіться на це! — протягнув, сяючи усмішкою, Станко.

Істоти здавалися напівптахами, напівссавцями. Оперення вони не мали, голий покрив їхнього тіла був рожевий і шкірястий, поцяткований сірим. Голови, схожі на качині, похитувалися влад із їхнім перехнябистим кроком. По боках звисали кволі рудиментарні крила, що трохи смикалися від руху, але загалом мляво теліпалися, наче вивернуті зі штанів кишені. Їхні тушки, округлі, наче горщики, були напрочуд тлустими, а хода — поважною і кумедною.

— Не ві-і-і-і-ірю своїм очам! — почувся голос Бі-Джи.

Пітер очима відшукав його в натовпі, але між ними було з десяток людей, і розштовхувати їх було б неввічливо.

Наче за спільною мовчазною згодою, усі спинилися, щоб не наполохати тварин. А зграя все наближалася перехильцем, очевидно не переймаючись чужопланетними глядьками. Їхні товсті тушки не сповільнювали кроку і просувалися вперед покволом, але неухильно. Здалеку було незрозуміло, скільки кінцівок під їхніми черевцями, дві чи чотири. Коли тварини підбігли ближче, виявилося, що в них чотири коротеньких ноги, м’язистих і дужих, зовсім не подібних на пташині. Лапи, схожі на ласти, були вкриті пухом, значно темнішим, ніж решта тіла, і через це здавалося, ніби тваринки взуті в черевики.

— Ой, які ж вони няшні! — вигукнув хтось.

— Та не те слово! — відгукнувся хтось інший.

Зблизька голови тварин були вже не так подібні до качиних, їхні дзьоби були м’ясистіші й трохи обвисали, як собачі морди. Крихітні, близько посаджені, порожні оченята справляли враження крайньої тупості. Тварини не озиралися по боках, не дивилися одне на одного — їхній погляд було спрямовано тільки вперед. І на своєму шляху, куди б він не вів, вони мусили проминути аміківську базу. Тварини не видавали ніяких звуків, окрім приглушеного розміреного чалап-чалап-чалап.

— І як ми назвемо цих тварючок? — запитав хтось.

— Куроверти!

— Каченяшки!

— А як щодо «товстюхів»?

— Сіренята!

— Ксеноссавці!

— Млявики!

— Обід!