Розділ «II На Землі»

— Я так думаю. Він уже геть старий. Мені мало би бути байдуже. Він своє пожив, — і знову її пальці взялися вертіти уявну пачку цигарок. — Але він мій батько.

— Якщо ви не спілкувалися такий тривалий час, хіба не може бути, що він уже помер? Або, навпаки, живе собі десь на пенсії, насолоджуючись здоровою і щасливою старістю?

— Ні.

— Ні?

— Ні. — Вона недовірливо зиркнула на Пітера, але потім пом’якшала, неначе вирішивши дати йому другий шанс. — У тебе ніколи не буває відчуттів, які ти не можеш пояснити?

— Відчуттів, які я не можу пояснити?

— Коли ти щось відчуваєш, щось, що відбувається саме цієї миті. І ти переконаний у цьому. Ти жодним чином не можеш цього знати, але ти просто знаєш. А потім, трохи пізніше, виявляється... що ти мав цілковиту рацію. Тобі хтось розповідає — може, хтось, хто бачив це на власні очі, — що все відбувалося насправді, саме тоді, коли ти про це думав, і саме так, як ти це собі уявляв. Неначе твій мозок прийняв точний радіосигнал.

Пітер витримав погляд жінки, опираючись мимовільному бажанню кивнути. На її запитання, схоже, не було ніякої іншої прийнятної відповіді, окрім як погодитися, а потім узятися правити один одному байки про незбагненні передчуття, які виявилися правдивими. Але річ була в тому, що Пітера ніколи особливо не цікавили такі психічні феномени, і вони з Беа часто помічали, що саме ті люди, яких найбільше вабило надприродне, зазвичай були найменше спроможними розгледіти очевидні причини того, чому їхнє власне життя в повному безладі. Звісно, Пітер не міг заявити таке Ґрейнджер. Він саме збирався сказати щось дипломатичне про те, як віра може бути таким передбаченням, яке не залежить від рідкісних збігів обставин, коли жінка знову заговорила:

— Хай там як, а кілька місяців тому в мене виникло таке відчуття про мого батька. Я побачила його в коридорі лікарні на ліжку з коліщатками. Безліч лікарів котили його, дуже швидко, і начебто всі кричали: «Дорогу! Дорогу!» Я бачила все це так яскраво, наче сама бігла за ліжком разом із ними. Тато був притомний, але геть збитий з пантелику. До руки було під’єднано крапельницю, але він нишпорив нею в кишені своїх штанів, шукаючи гаманець. «Я заплачу! Я заплачу!» — повторював батько. Він знав, що його справи кепські, і боявся, що йому відмовлять у лікуванні. Його обличчя... воно було не схоже нате, яке я запам’ятала, батька було важко впізнати, він скидався на старого волоцюгу, якого підібрали на вулиці. Але я знала, що це мій тато.

— А після цього були в тебе ще якісь... передчуття?

Ґрейнджер заплющила очі, втомлена чи то від спогадів про своє ясновидіння, чи то від своєї відвертості з Пітером.

— Я думаю, він перебувається так-сяк, — голос її звучав невпевнено.

— Що ж, — промовив Пітер, — я молюся за нього.

— Навіть попри те, що будівничому галактик однаково?

— Ґрейнджер, — почав він, але зненацька роздратувався через формальність звертання на прізвище. — Можна я буду називати тебе Алекс? Чи Александрою, якщо це твоє повне ім’я?

Жінка заціпеніла, наче Пітер сунув руку їй між ноги.

— Звідки...

— Ти писала моїй дружині, пригадуєш?

Вона порозмірковувала над цим якусь хвилю.

— Краще Ґрейнджер, — відповіла жінка, але тон її не був холодним. Побачивши, що Пітер розгубився, вона пояснила: — Із прізвищами тут простіше. Мабуть, це нагадує, що ми всі тут на роботі, якої в нас чимало.