Розділ «II На Землі»

Пітер похитав головою. Здавалося, минуло багато років, відколи з ним сперечалися ось так. Під час його пасторування вдома таке з ним траплялося чи не щодня.

— Я розумію, що ти відчуваєш, — сказав він. — Але Бог не політик. І не поліціянт. Він творець Всесвіту. Неймовірно могутня сила, у трильйони разів більша за Сонячну систему. І звісно, коли в нашому житті щось іде негаразд, природно сердитися і прагнути перекласти на когось відповідальність зате, що трапилося. На когось іншого. Але звинувачувати Бога... Це те саме, що звинувачувати закони фізики в тому, що вони дозволяють страждання, або звинувачувати силу тяжіння за те, що відбуваються війни.

— Я ніколи не казала, ніби когось звинувачую, — відповіла Ґрейнджер. — І ти перекручуєш. Я не ставатиму навколішки перед законами фізики і не молитимуся їм, бо закони фізики не можуть мене почути. А ось Бог якраз мав би зарадити у хвилину скрути.

— Із твоїх слів може здатися, наче Бог...

— Мені тільки хотілося б, — урвала його Ґрейнджер, — щоб цьому твоєму пречудовому й дивовижному Богові хоча б інколи не було на все начхати.

У жінки вирвався здушений болісний схлип, Ґрейнджер не витримала й голосно розридалася. Пітер, що досі стояв навколішки, подався вперед і обійняв її рукою за спину, що здригалася від плачу. Їм обом незручно було в такій позі, але жінка нахилилася вперед і притиснулася головою йому до плеча. Її волосся лоскотало Пітерові щоку, збуджуючи й бентежачи своєю м’якою близькістю та незнайомим запахом. Туга за дружиною хвилею наринула на нього.

— Я не казав, що Йому байдуже, — прошепотів Пітер. — Він турбується про всіх нас, дуже сильно. Так сильно, що навіть став одним із нас. Втілився в людину. Ти можеш собі це уявити? Творець усього, будівничий галактик народився людською дитиною у простій сім’ї в невеличкому містечку на Близькому Сході.

Ще схлипуючи, жінка розсміялася Пітерові в плече, засякавши, напевно, светр.

— Ти ж насправді не віриш у це.

— Присягаюся, вірю.

Ґрейнджер знову розреготалася.

— Але ж ти й ненормальний!

— Я впевнений, що не більш ненормальний, ніж усі решта тут.

Якусь мить обидва не рухалися й не розмовляли. Очистившись від гніву, Ґрейнджер розслабилася. Пітерові приємно було відчувати поряд її тепле тіло, приємніше, ніж він очікував, коли потягнувся до неї, щоб обійняти. Відтоді як іще на зорельоті Бі-Джи та Северин витягали Пітера з ліжка-колиски, ніхто більше не торкався до його тіла, окрім як для того, щоб потиснути руку. Оазяни не були схильними до обіймів навіть між собою. Іноді вони поплескували один одного по плечу, але не більше, а губ, щоб цілуватися, у них не було. Давно — дуже давно — Пітер не торкався так до свого ближнього.

Але в такій незручній позі у нього почала боліти спина: напруженими були ті м’язи, які він рідко застосовував. Якщо не розімкнути обіймів найближчим часом, Пітер міг утратити рівновагу, і його рука, яка зараз підтримувала Ґрейнджер за талію, могла під натиском ваги його тіла зненацька потягнути жінку за собою.

— Розкажи мені про свого батька, — попросив він.

Ґрейнджер сіла прямо на своєму стільці, дозволивши Пітерові, як він і сподівався, відсторонитися від неї так, щоб це не здалося навмисним. Позирнувши на жінку, Пітер відзначив, що плач не додав їй вроди, навпаки: обличчя вкрилося плямами, набрякло і втратило жіночність, і вона знала про це. Пітер ввічливо відвів погляд убік, доки Ґрейнджер витирала очі рукавом, пригладжувала рукою волосся й намагалася загалом привести себе до ладу.

— Я не знаю багато про батька, — сказала жінка. — Я не бачила його відтоді, як мама померла. Це сталося двадцять п’ять років тому. Мені було п’ятнадцять.

Пітер порахував. Нагода була не дуже вдала для компліменту, але Ґрейнджер виглядала значно молодшою від сорока років. Навіть після плачу.

— Але ж ти знаєш, що він хворіє? — підказав Пітер. — Ти ж казала мені, що він скоро помре.