Розділ «II На Землі»

Для оазянина це було рівноцінно довгій розмові. У кількох Обожнювачів Ісуса, що принесли картину разом із ним, затремтіли плечі. Пітер усвідомив, що так вони, мабуть, сміялися. Сміялися! Отже, в них все ж таки є почуття гумору! Він постійно дізнавався щось отаке важливе, завдяки чому відчував, що прірва між ним і цими людьми звужується з кожним сходом сонця.

Картину Номера Шістдесят Три було врочисто піднято й прикріплено до стелі, позначивши в такий спосіб початок благочестивого оздоблення церкви. Наступного дня до неї приєдналася сцена вигнання семи демонів із Марії Магдалини у тлумаченні Обожнювача Ісуса Номер Двадцять. Демони — згустки ектоплазми, дещо котячої подоби — вилітали з її грудей, наче феєрверк, запалений Ісусом, що стояв позаду Марії, розпростерши руки. Робота була не така зріла, як у Номера Шістдесят Три, але, попри це, не менш сильна і теж світилася незбагненним блиском.

Наступного дня оазяни не приносили малюнків, натомість подарували Пітерові ліжко замість того жмутка ганчірок і сіток, на якому пастор спав відтоді, як гамак було знято. Оазяни анітрохи не заперечували проти гамака і були цілком готові молитися в церкві, якби він і далі висів посередині, але Пітер прибрав його, коли вирішив, що церква вже майже готова і гамак псуватиме її велич. Оазяни зауважили, що їхньому пастору не обов’язково десь висіти, щоб виспатися, і без зайвого галасу змайстрували для нього ліжко за своїм звичним зразком «ванна-труна», проте більше, мілкіше й наповнене меншою кількістю ватного сповитку. Його притягли полем до церкви, занесли крізь двері всередину й поставили просто за кафедрою, навіть не намагаючись удавати, ніби це щось інше, а не ліжко. Під час першої після встановлення ложа спільної молитви Пітер пожартував, що тепер, якщо дуже втомиться від проповіді, він може просто впасти навзнак і поспати. Віряни поблажливо закивали головами. Їм ця думка видалася цілком розсудливою.

Того ранку, коли за ним приїхала Ґрейнджер, Пітер прокинувся у передчутті. У передчутті дощу. Для тубільців у цьому не було нічого дивного; дощ ішов через визначені проміжки часу, і в оазян була ціла вічність, щоб призвичаїтися до його ритму. Але Пітер досі не був у такому ладу з довкіллям, і дощі завжди захоплювали його зненацька. Донині.

Він посовався в ліжку, липкий від поту, причмелений зі сну; він примружився від світла, що прямокутником линуло крізь вікно й теплом розтікалося йому по грудях. І, хоча ще спросоння, Пітер одразу зрозумів, що не слід гаяти час: довго зринати на поверхню, намагатися пригадати свої сновидіння чи далі ламати голову надлегкою на вимову заміною слова «Хреститель». Натомість треба було вставати з ліжка і йти надвір.

Дощі періщили приблизно за чверть милі від церкви, швидко просуваючись уперед. Саме дощі, у множині. Три колосальні плетива водяних крапель рухалися окремо одне від одного, розділені чималим простором вільного повітря. Кожне плетиво жило за своєю внутрішньою логікою, знову і знову відтворюючи блискучі візерунки, що оберталися неквапливо й граційно, наче один із тих складних зразків комп’ютерної графіки, завдяки якій можна розглядати місто чи павутину у трьох вимірах, під будь-якими кутами. Лише екраном тут було небо, а на екрані — вражаюче видовище, яке порівняти можна було хіба що з полярним сяйвом чи ядерним грибом.

«Шкода, що Беа цього не бачить!» — подумав Пітер. Щодня якась подія змушувала його жалкувати, що дружини немає поруч. Це було не тілесне бажання — воно прийшло й пішло і тепер лише ледь-ледь жевріло, — а радше тривожне усвідомлення того, що минає значний, складний відрізок його життя, сповнений важливих і глибоких вражень від подій, жодної з яких Беа не бачила, до жодної з яких не була причетною. І ось знову: ці три мерехтливі запинала дощу, які велично вирували над рівниною, прямуючи до Пітера, — їх неможливо було змалювати, і він не опише їх Беа, але те, що він їх бачив, лишить на ньому позначку, позначку, якої не буде на його дружині.

Дощі за кілька хвилин подолали відстань до поселення. І тепер, коли вони лагідно огорнули його, Пітер більше не сприймав їх як три окремі зливи. Повітря шаленіло, сповнене водою, вибухало бризками. Сріблясті батоги крапель цвьохали по землі, по Пітеру. Він пригадав, як у дитинстві бавився з дівчинкою, що жила в кінці вулиці, і вона обливала його водою зі садового шланга, а він відстрибував, намагаючись не потрапити під струмінь, і все одно потрапляв, бо ж у цьому й була вся суть гри і вся втіха: знати, що вода однаково тебе дістане, але нічим не зашкодить, і тобі навіть буде приємно.

Незабаром він вимок як хлющ, і від безупинної круговерті крапель дощу перед очима Пітерові трохи запаморочилося. Тоді, щоб дати очам перепочити, він зробив так, як чинили оазяни: закинувши голову назад і широко роззявивши рота, стояв і пив зливу просто з неба. Удома, на Землі, кожна дитина хоча б раз чи двічі намагалася зазнати цього відчуття, доки не усвідомлювала, що немає сенсу стояти, роззявивши рота, як йолоп, силкуючись зловити краплини дощу, які занадто малі й занадто далекі одна від одної. Але тут, завдяки хвилястим перепадам дощу, дві-три секунди тобі не діставалося нічого, а потім рясними бризками вода проливалася на язик. Ба більше, смак дині посилювався, коли Пітер пив просто з неба. Хоча, може, йому це лише здалося.

Пітер стояв так тривалий час, мокнув і пив дощ. Вода наповнила його вуха, і всі звуки в його голові тепер були приглушеними. Рідко він зазнавав такого задоволення, настільки бездумно віддаючись йому.

Одначе дощ над поселенням оазян ішов не лише для Пітера. Він ішов для всієї громади і спонукав її до дій. Подібно як спів муедзина скликає мусульман на молитву, так і дощ запрошував оазян до роботи. До тяжкої роботи. Тепер, коли Пітер дізнався, наскільки важкої, він наполіг на тому, щоб працювати в полі разом із поселянами, допомагаючи їм силою своїх м’язів.

Оазяни вирощували не тільки білоквіт. Ще була схожа на бавовну речовина, яку вони називали  і яка проривалася з ґрунту липкою білою піною, що швидко застигала, перетворюючись на трав’янисті волокна. Саме з цих волокон оазяни плели свої сіті, шили одяг і черевики. Потім було ще ,  щось на кшталт моху, який ріс неймовірно швидко, за один вечір проходячи цикл розвитку від цятки плісняви до пухнастих кущиків зелені. Яка була з нього користь? Пітер не знав, але вчився його збирати.

Що ж до білоквіту, то він дізнався, чим можна пояснити його таку дивовижну універсальність: потрібно було постійно перевіряти, на якій стадії свого розвитку перебуває кожна рослина, адже з білоквітів різної дозрілості одержували різноманітні речі. Зібране певного дня коріння рослини використовували для «грибної» юшки, волокна стебел — для «локриці», квітки — для хліба, а нектар — для «меду». Якщо ж білоквіт збирали іншого дня, з коріння виготовляли «курятину», з волокон — мотузки, з квіток — «заварний крем», із висушеного глею — «корицю» тощо. Украй важливо було не проґавити час одразу після дощів, бо саме тоді найстигліші рослини віддавали все найкраще. Неприємно ніздрюваті, вони набрякали водою, зовсім втрачали стійкість, падали й стелилися по землі, а потім, якщо їх не збирали, починали швидко гнити. Якщо ж похопитися вчасно, ці білоквіти були найкориснішим сільськогосподарським продуктом, адже з них отримували дріжджі.

Розуміючи, що оазяни вже на шляху до поля, Пітер припинив глитати дощ і повернувся до церкви. Вода стікала по його ногах, і після кожного кроку за ним залишалася калюжка у формі ступні. Він узув і застібнув сандалії (жовті черевики були надто цінними, щоб працювати в них), зачесав гладенько волосся, з’їв кілька кусників темно-коричневого, схожого на житній хліб, їдла, яке Обожнювачі Ісуса називали «хліб на оденний», і вирушив у поле.

Злива помалу вщухала. Дощові круговерті досі виводили в повітрі різноманітні фігури, але декотрі з водяних арок уже перетворилися на пару; дощ слабшав — Пітер відчував, що краплини вдарялися об його шкіру з меншою силою. Він знав: ще кілька хвилин, і злива зовсім припиниться, а небо виясниться на тривалий час — якщо тільки насичене завжди вологою небо може бути ясним. Згодом дощі повернуться ще раз, потім припиняться годин на двадцять абощо, а тоді повернуться ще двічі. Атож, Пітер потроху призвичаювався. Став уже майже тутешнім.

Три години по тому — якби він лічив години, чого, без сумніву, не робив — він повертався з полів білоквіту. Пітерові руки по лікоть були у плямах від порошкуватих решток рослин, які він збирав. Чорнильного хреста спереду майже не було видно: дишдаша від грудей до живота також стала брудною від білоквіту, який чоловік оберемками вантажив на сітки, котрими його переносили. Нижче, де він колінами торкався землі, тканина стала ослизлою від ґлею і грязюки. Коли Пітер ішов, з одягу сипався пилок.

Вийшовши на околиці поселення, чоловік почав перетинати смугу степу, що пролягала між церквою і селищем. Із кожним кроком дедалі більше відчуваючи свою відразливу неохайність, Пітер раз по раз поглядав на небо, видивляючись ознаки наступної зливи, що мала би ось-ось розпочатися. Дощ змив би з нього бруд. Усе, що треба було зробити, — це постояти голяка під зливою й потерти тіло руками, можливо, з милом, яке він прихопив із дому. Пітер стане просто біля церкви, і дощ вимиє його, а коли він буде чистим, то виставить під дощ свій одяг, і той його теж випере. А після цього настане довгий проміжок чудової погоди, сонячної й сухої.

Ідучи пусткою, Пітер дивився тільки на церкву, що бовваніла поодаль, і, вже уявляючи себе там, зірвав із себе одяг і кілька разів стріпнув ним, щоб трохи струсити бруд.

— Агов! — озвав його чийсь голос.

Він різко обернувся. Метрів зо двадцять ліворуч, припаркований біля стіни, вітальний напис на якій уже давно змився, виднівся аміківський автофургон. А поряд із фургоном, спираючись на його сірий металевий корпус, притиснувши до грудей велику пляшку з водою, стояла Ґрейнджер.