Розділ «II На Землі»

Чи ні? Та й узагалі, чому не має бути легко? Коли вікно душі чисте, не забруднене накопиченою нещирістю, самолюбством і відразою до самого себе, то ніщо не може завадити світлу дістатися просто всередину. Авжеж, мабуть, так воно й було. А може, оазяни були надто наївні, надто вразливі, і його обов’язок полягав у тому, щоб надати їхній вірі трохи раціональної твердості. Пітер іще не вирішив. Він молився про напучення.

Окрім того, ще були ті, хто не став Обожнювачами Ісуса, чиїх імен Пітер не міг навіть вимовити. Що йому робити з ними? Вони були не менш цінними для Господа і, певна річ, мали свої потреби й печалі, як і будь-хто інший. Пітер мав би достукатися до них, але ті його ігнорували. Не вороже: просто поводилися, ніби його не існувало. Хоча ні, не зовсім так: вони зауважували його присутність подібно до того, як люди обережно ставляться до якоїсь крихкої речі, що їм заважає: до квітки, на яку не можна наступити, до стільця, якого не можна перекинути, — але сказати цим оазянам Пітерові було нічого. Тому що, звісно, вони й не могли нічого йому сказати, як і він їм.

Рішуче налаштований на більше, аніж просто молитися разом із неофітами, Пітер щосили намагався пізнати краще цих чужинців, зауважуючи найдрібніші їхні жести, взаємостосунки між собою і ролі, які вони, ймовірно, відігравали у власній спільноті. Що у спільноті, такій рівноправній, як оазянська, було непросто. Траплялися дні, коли Пітерові здавалося, що найкраще, чого він будь-коли зможе досягнути, — це такого собі терпимого ставлення, стосунків, подібних до тих, що виникають між частим гостем і котом, який, звикнувши згодом, більше не шипить і не ховається під ліжко.

Загалом було близько десятка нехристиян, котрих Пітер упізнавав за виглядом і звички котрих, як йому видавалося, він починав схоплювати. Що ж до Обожнювачів Ісуса, він знав їх усіх. Іноді він робив у своєму записнику нотатки про них нерозбірливими карлючками, нашкрябаними в темноті посеред ночі, розмазаними його потом і вологістю, позначеними знаками питання на полях. Це не мало значення. Однак справжнє, практичне знання було інтуїтивне і зберігалося, як Пітерові подобалося думати, в оазяній частині його мозку.

Пітер досі не мав чіткого уявлення, скільки людей проживало в Сі-2. У будинках, наче у вуликах, було безліч кімнат, і Пітер навіть не здогадувався, у скількох із них живуть оазяни. А отже, він також не міг оцінити, наскільки крихітною чи, навпаки, наскільки значною є частка оазян. Може, один відсоток. А може, одна сота одного відсотка. Пітер просто не знав.

Утім навіть сотня християн — це дивовижне досягнення у такому місці, цілком достатнє для великих звершень, першим із яких мала стати церква, тобто її будівля. Вона вже мала дах, достатньо похилий, водонепроникний і практичний. Пітерове ввічливе прохання поставити шпиль було відхилено («поатку, будь лака, ми зробимо ве рета»), і він відчував, що згоди не отримає ніколи.

Щоб якось відшкодувати це, оазяни пообіцяли прикрасити стелю. Курцберґ колись показував їм світлину місця, назву якого вони ледве вимовляли — «ікстинька капелла». Натхненні фресками Мікеланджело, оазяни заповзялися створити щось подібне, лише наполягали, що сцени мають бути з життя Христа, а не зі Старого Заповіту. Пітер був тільки за. Окрім того що церкву необхідно було розписати, у Пітера ще й з’явилася можливість зрозуміти унікальну природу сприйняття цих людей.

Як завжди, метка, Номер П’ять одразу ж показала Пітерові начерк того, що хотіла б намалювати. Сценка зображувала епізод біля Ісусової гробниці, коли приходять Саломія та дві Марії й бачать, що каменя від могильних дверей відвалено. Вочевидь ця історія була Номеру П’ять уже відома. Пітер не був певен, яке з чотирьох Євангелій використовував Курцберг, оповідаючи про цю подію: чи то від Луки, де в гробниці з’явилися «два мужі в одежах блискучих», чи то від Матвія, де з неба, супроводжуваний землетрусом, зійшов ангел Господній, чи то від Марка, із самотнім юнаком, що сидів на камені, чи то від Івана, з двома ангелами всередині гробниці. Хай яка б то версія не була, Номер П’ять відкинула всіх цих персонажів, заміниши їх на воскреслого Христа. Жінок, що прийшли Його оплакувати, було зображено з витонченою будовою тіла, вбраними в балахони з відлогами, як сама Номер П’ять, віч-на-віч із сухореброю постаттю в настегенній пов’язці. Ісус стояв випроставшись, широко розкинувши руки, у кожній Його долоні з розчепіреними пальцями, що скидалися на промені морської зірки, зяяло по дірці у формі ока. Над його шиєю, там, де мусила бути голова, Номер П’ять лишила порожнє місце, оточене багатьма рисками, схожими на голки дикобраза, що мали позначати сяйво, яке йде від чогось сліпучого. Між Ісусом та жінками на землі лежало щось схоже на бублик. За хвилину Пітер здогадався, що це має бути скинутий терновий вінець.

— Білье не мертвий, — пояснила Номер П’ять, а може, повідомила назву свого малюнка.

Попри те що Номер П’ять і випередила всіх, показавши Пітерові свій начерк, першою церковну стелю своєю картиною прикрасила не вона. Це досягнення належало Обожнювачу Ісуса Номер Шістдесят Три, неймовірно сором’язливому оазянину (чи оазянці?), що спілкувався навіть зі своїми одноплеменцями переважно жестами. Оазяни з великою повагою ставилися один до одного й ніколи не пліткували, однак поступово Пітер дізнався, що Номер Шістдесят Три якимось чином покалічений чи то від народження, чи то після якогось нещасного випадку. Не було сказано нічого конкретного, Пітер зрозумів лише загальну суть про жалісний стан Номера Шістдесят Три, який намагається жити, наче він такий, як усі, хоча кожен бачить, що це не так. Він щосили намагався, не витріщаючись, розгледіти, у чому ж справа. Він зауважив, що обличчя Номера Шістдесят Три видається не таким сирим і блищить менше, ніж у інших оазян. Воно наче було присипане тальком або ж було схоже кольором на свіже курча після варіння протягом кількох секунд, коли воно з рожевого стає білим. Пітерові через це було трохи приємніше дивитися на Обожнювача Номер Шістдесят Три. В очах оазян, однак, це виявилося прикрою вадою.

Хай яким було каліцтво, воно ніяк не позначилося на художній майстерності оазянина. Його панно, уже прикріплене до стелі просто над кафедрою, поки що було єдиною закінченою роботою, і кожний наступний малюнок, принесений оазянами, мав бути по-справжньому вражаючим, щоб дорівнювати цьому першому. Панно виблискувало, наче вітраж, і неймовірним чином його було видно навіть тоді, коли сонце вже стояло на схилку і все, що було всередині церкви, огортала сутінь; фарба немов світилася сама собою. У малюнку поєднувалися сміливі експресіоністські кольори з вигадливою, добре збалансованою композицією середньовічного запрестольного образу. Постаті приблизно в половину людського зросту скупчилися на прямокутнику оксамитової тканини, більшому за самого Номера Шістдесят Три.

Оазянин обрав біблійну сцену зустрічі Хоми Невіри з його товаришами-апостолами, коли ті розказують йому, що бачили Ісуса. Доволі незвичний вибір: Пітер був майже певен, що досі жоден християнський художник не намагався відтворити цей момент. У порівнянні з яскравішою сценою зустрічі з воскреслим Христом і вкладенням пальців йому в рани цей попередній епізод був позбавлений зовнішнього переживання: звичайна людина у звичайній кімнаті висловлює недовіру словам, щойно сказаним йому гуртом інших звичайних людей. Однак у баченні Номера Шістдесят Три це була захоплива історія. На балахонах апостолів — усі різного кольору, певна річ, — було випалено крихітні чорні хрестики, немовби потік лазерних променів від осяйного Христа потаврував їхній одяг. Із вузеньких ротів-щілин, наче струминки пари, випливали словесні бульбашки. У кожній бульбашці була пара рук, зображених, як і на ескізі Номера П’ять, схожими на морську зірку. А в центрі кожної зірки — діра у формі ока з цяткою густо-багряного кольору, яку можна було розтлумачити або як зіницю, або як краплину крові. Балахон Хоми був чорно-білим, не позначеним хрестиками, а його словесна бульбашка пофарбована м’яким коричневим кольором. У ній не було ні рук, ані взагалі будь-яких зображень, лише плетениця вишуканого, хоч і незрозумілого, письма, схожого на арабське.

— Як гарно! — сказав Пітер Номеру Шістдесят Три, коли той вручив йому свою картину.

Оазянин схилив голову. Згода, збентеження, визнання, задума, втіха, біль — хтозна, що це означало.

— Ця картина також нагадує нам дуже важливу істину про нашу віру, — мовив Пітер. — Істину, що є особливо важливою в такому місці, як це, що лежить так далеко-далеко звідти, де розпочалося християнство.

Номер Шістдесят Три нахилив голову ще нижче. Може, йому було занадто важко тримати її на плечах?

— Ісус дозволив Хомі вкласти палець у свої рани, — сказав Пітер, — бо розумів, що деякі люди не можуть повірити без доказів. Такою є людська природа.

Він завагався, подумавши, чи не варто пояснити слово «людська», але потім вирішив, що на цю мить уже має бути зрозуміло, що він вважає оазян такими самими людьми, як він сам.

— Але Ісус знав, що кожному неможливо буде побачити й торкнутися Його, як це зробив Хома. Тому Він сказав: «Блаженні, що не бачили й увірували!» І це сказано про нас, мій друже, — Пітер обережно поклав руку оазянинові на плече. — Про тебе, про мене, про всіх нас тут.

— Так, — промовив Номер Шістдесят Три.