Розділ «I Нехай буде воля твоя»

Мойра Венгер, Південна Африка. Сила Божа над усім.

Майкл Люпен, Гаммок Коттеджис, Чізвік. Який-небудь інший запах, тільки не антисептик.

Джеймі Шепкотт, двадцять сім, Пінлі Ґроув, Йовил, Сомерсет. Будь ласка, нехай мій літак Британських Авіаліній до Ньюкасла не впаде. Дякую.

Вікторія Саме, Тамворт, Стаффс. Гарне оздоблення, але світло весь час гасне.

Люсі Лоссімаут. Нехай мій чоловік повернеться щасливо.

Пітер закрив книжку. Руки його тремтіли. Він знав: цілком імовірно, що протягом наступного місяця він помре. Або, навіть якщо переживе подорож, ніколи не повернеться додому. Це був його сад Гетсиманський. Пітер міцно заплющив очі й почав молитися, щоб Бог повідав, чого Він хоче від нього. Чи не послужить Пітер Його меті більше, якщо зараз схопить Беатріс за руку, побіжить із нею до виходу, потім до парковання, сяде в авто й примчить додому, перш ніж Джошуа встигне помітити, що він поїхав.

Замість відповіді Бог дав Пітерові змогу послухати істеричне белькотіння власного внутрішнього голосу, що луною перекочувалося під склепінням його черепа. Потім, позаду, почувся бренькіт дрібних монет, коли один із мусульман підстрибнув, узуваючи свої туфлі.

Пітер обернувся. Мусульманин, виходячи з кімнати, ввічливо кивнув йому. Жінка за завісою підфарбовувала губи, мізинцем чепурила вії, вкладала пасма волосся, що вибилися з-під хіджаба. Стрілка на стіні легенько затріпотіла, коли мусульманин широко розчинив двері.

Пітерові руки більше не тремтіли. Йому було даровано розуміння. Це не був сад Гетсиманський, він прямував не на Голгофу — його очікувала велика пригода. Його обрано з-поміж тисяч інших, щоб здійснити місіонерський чин, важливішого за який не було відтоді, як апостоли вирушили завойовувати Рим силою любові. І Пітер докладе всіх своїх зусиль.

Беатріс не було там, де він її залишив. На декілька секунд він подумав, що вона занепала духом і втекла з термінала, аби не прощатися. Він відчув, як сум огорнув його. Але потім помітив її трохи далі, ближче до кіоску, де продавали каву й пиріжки. Беа сиділа навкарачки на підлозі, а обличчя її було сховане за волоссям, що вільно спадало донизу. Перед нею присіла, також навкарачки, дитина — опецькувате хлоп’я, чиї гумовані в поясі штанцята надималися над невдало прихованим підгузком.

— Дивись-но! У мене... десять пальців! — казала вона малюкові. — А в тебе скільки пальчиків? Теж десять?

Опецьок сунув свої рученята Беа, майже торкнувшись її. Вона вдала про око, ніби рахує, а потім вигукнула:

— Сто! Ой ні, таки десять!

Хлопчик засміявся. Старша дитина, дівчинка, соромливо стояла позаду, смоктала кісточки пальців і все позирала на матір, але та не дивилась ані на своїх дітей, ані на Беатріс, зосередивши всю увагу на якомусь ручному пристрої.

— О, привіт! — побачивши Пітера, промовила Беатріс.

Вона відкинула волосся й заправила його за вуха.

— Познайомся, це Джейсон, а це Джемма. Вони летять до Аліканте.

— Сподіваюся, що летимо, — відгукнулася мати стомленим голосом.

Пристрій тихо пискнув, визначивши рівень глюкози у крові жінки.

— Ці люди чекають тут із другої, — пояснила Беатріс. — Вони виснажені до краю.