Розділ «I Нехай буде воля твоя»

— Ні, вона летить до Америки.

Беатріс жестом підохотила дівчинку сісти їй на коліна. Хлопченя уже спало, розтягнувшись на брезентовому наплічнику, напханому так, що аж тріщав по швах.

— Ви трішки переплутали, — мовила Беатріс. — Летить мій чоловік, а не я.

— А ви лишаєтеся вдома з дітьми, еге ж?

— У нас немає дітей, — відказала. — Поки що.

— Зробіть собі послугу, — зітхнув чоловік. — Не треба. Живіть без цього.

— О, ви ж не думаєте так насправді, — заперечила Беатріс, а Пітер, побачивши, що чоловік ладен бовкнути у відповідь щось грубе й різке, додав: — Певно, що ні!

І розмова тривала далі. Досконало поєднані спільною метою, Пітер і Беатріс вхопили ритм. Вони вже робили це сотні разів. Бесіда, щира, невимушена бесіда, яка, втім, може стати чимось значно важливішим, якщо виникне слушна мить, щоб згадати про Ісуса. Така мить може трапитися, а може й ні. Можливо, вони просто скажуть на прощання: «Нехай благословить вас Господь!» — та й годі. Не кожна зустріч здатна призвести до перемін. Деякі розмови — це просто дружній обмін повітрям.

Чоловік і жінка, залучені до такого обміну, мимоволі розслабилися. За кілька хвилин вони вже навіть сміялися. Подружжя було з Мертона. Дружина страждала від діабету, а чоловік від депресії, працювали обоє в супермаркеті комп’ютерної техніки і збирали гроші на цю відпустку протягом усього року. Вони не були ні яскравими особистостями, ні захопливими співрозмовниками. Жінка неприємно пирхала, а від чоловіка жахливо тхнуло мускусним лосьйоном після гоління. Вони були люди, цінні в очах Божих.

— На мій літак ось-ось розпочнеться посадка, — врешті мусив сказати Пітер.

Беатріс досі сиділа на підлозі, голівка дівчинки ніжилася в неї на колінах. Її очі потьмяніли від сліз.

— Якщо я піду з тобою аж до контролю, — сказала вона, — і триматиму тебе доти, доки тобі треба буде його проходити, я не зможу, їй-богу, не зможу себе опанувати. Я не витримаю, я влаштую сцену. Тож поцілуймося на прощання тут.

Пітер відчув, як серце його немов розітнули надвоє. Те, що в молитовні здавалося великою пригодою, тепер вимагало від нього жертви, позбавляючи коханої дружини. Він учепився за слова апостола: «Виконуй працю благовісника, сповняй свою службу. Бо я вже за жертву стаю, і час відходу мого вже настав»[2].

Він нахилився, і Беатріс нашвидку недбало поцілувала його в губи, обхопивши під час цього рукою його потилицю. Приголомшений, він випростався. Уся ця сцена зі сторонніми чоловіком і жінкою — вона її спланувала, тепер Пітер бачив це.

— Я писатиму, — пообіцяв він.

Беатріс кивнула, і від цього поруху сльози злетіли їй на щоки.

Пітер хапливо попрямував до виходу на посадку. Сорок хвилин по тому він уже був у небі.

2

Більше ніколи він не зможе дивитися на інших людей як раніше

Аміківський водій повернувся від заправки з пляшкою фруктового напою й неприродно жовтим, без жодної цятки, бананом. Засліплений сонцем, він перебіг очима по майданчику, шукаючи свої заправлений лімузин і коштовний іноземний вантаж. Вантажем був Пітер, який, поки в машину заливали пальне, вирішив розім’яти ноги й спробувати востаннє зателефонувати додому.