Розділ «I Нехай буде воля твоя»

— Пробачте, — сказав Пітер, — чи не могли б ви мені допомогти з цим телефоном?

Водій, схоже, розгубився, почувши прохання, і струсонув обома руками, щоб показати, що ті не порожні. У темно-синьому костюмі, із краваткою, він був затепло вдягнений для спекотної Флориди, а крім того, досі дещо напружений через затримку літака. Здавалося, він вважав, що це Пітер особисто винен в атмосферній турбулентності над Північною Атлантикою.

— А в чому проблема? — запитав водій, влаштовуючи пляшку й банан на розпеченому сонцем даху лімузина.

— Мабуть, ні в чому, — зізнався Пітер, скоса поглядаючи на пристрій, що лежав у нього на долоні. — Напевно, я просто не знаю, як ним користуватися.

Це була правда. Він не був на ти з технікою й користувався телефоном тільки тоді, коли обставини змушували його до цього. Решту часу прилад дрімав у кишені його одягу, доки не ставав застарілим. Приблизно щороку Беатріс повідомляла чоловікові його або її новий номер, коли чергова телефонна компанія розчаровувала чи зазнавала краху. Цими днями компанії зазнавали краху тривожно часто. Беа стежила за такими речами, Пітер — ні. Він знав лише, що запам’ятати щороку два нових телефонних номери для нього було нелегко, хоча й міг тримати в пам’яті довжелезні уривки зі Святого Письма. Техніка бентежила його: якщо він натискав на кнопку «телефонувати» — як щойно зробив у Флориді, цьому яскравому проміжному пункті своєї подорожі, — а нічого не відбувалося, то він навіть уявити не міг, що ж робити далі.

Водієві кортіло щонайшвидше вирушити далі: попереду ще була довга дорога. Відкусивши банан, він узяв у Пітера телефон і підозріливо оглянув його.

— А карточка, той-во... підходить? — пробурмотів він із повним ротом. — Щоб телефонувати ...е-е... до Англії?

— Гадаю, що так, — відказав Пітер. — Мала би підходити.

Водій повернув телефон, ухиляючись від допомоги:

— Як на мене, цілком справний мобільник.

Пітер відійшов під затінок металевого дашка, що нависав над бензиновими колонками. Він спробував ще раз набрати правильну послідовність символів. Цього разу його було винагороджено уривчастими гудками спочатку міжнародного коду, а потім номера Беа. Притиснувши металевий прямокутничок до вуха, він дивився на незвичну блакить неба і на точені обриси дерев довкола стоянки для вантажівок.

— Алло?

— Це я, — мовив він.

— ...ло?

— Ти мене чуєш? — запитав він.

— ...чую тебе... — відповіла Беа.

Її голос було оповито хуртовиною статичних перешкод. Окремі слова вистрибували з крихітного підсилювача звуку, наче випадкові іскри.

— Я у Флориді, — сказав Пітер.

— ...середина... ночі, — відповіла вона.

— Вибач. Я тебе розбудив?