Розділ «I Нехай буде воля твоя»

— Щоб я ще колись... — пробурмотіла жінка, шукаючи у своїй подорожній валізці ін’єкцію інсуліну. — А бодай мені! Вони беруть твої гроші, а потім їм на все начхати.

— Джоанно, це мій чоловік, Пітер. Пітере, це Джоанна.

Жінка кивнула, вітаючись, але, занадто поглинута своїми негараздами, вона не була спроможна розмовляти ні про що інше.

— У рекламній брошурі все виглядає дешевше від дірки з бублика, — гірко зауважила вона, — але доводиться доплачувати своїми нервами.

— О, Джоанно, не треба так! — заходилася розраджувати її Беатріс. — Ви чудово відпочинете. Нічого страшного насправді ж не сталося. Подумайте лишень: якби за розкладом літак відлітав на вісім годин пізніше, ви робили б те саме, що й зараз — чекали, лишень удома.

— Оцим двом час бути в ліжку, — пробурчала жінка, оголюючи складку шкіри на животі й устромлюючи в неї голку.

Джейсон і Джемма, запалившись праведною образою на твердження, що, виявляється, уся біда в тому, що вони недоспали, а не в тому, що їм не приділяють належної уваги, вже, здавалося, ладні були видати нову порцію гнівної істерики. Беатріс знову опустилася навкарачки.

— По-моєму, я загубила свої ноги, — сказала вона, короткозоро вглядаючись у підлогу. — Куди ж вони поділися?

— Осьо вони! — закричав маленький Джейсон, коли вона обернулася до нього спиною.

— Де вони? Де? — завертілася Беа на місці.

— Дякувати Богу, — сказала Джоанна, — іде Фредді з їжею.

До них, вайлувато переступаючи, наближався заклопотаного вигляду чоловік без підборіддя, у вітрівці кольору вівсянки. У кожній руці він стискав по кілька паперових пакетів.

— Найбільше у світі шахрайство! — виголосив він. — Тебе змушують стояти зі своїми нещасними талонами по два фунти чи щось таке. Як у черзі по допомогу безробітним. Кажу вам, якщо за наступні півгодини ці бісові негідники не...

— Фредді, — безжурним голосом промовила Беатріс, — це мій чоловік, Пітер.

Він поклав свої пакунки й потис Пітерові руку.

— Ваша дружина, Пітере, — справжній ангел. Вона завжди так жалує безпритульних і бездоглядних?

— Ми... ми обоє вважаємо, що варто бути приязними, — відповів Пітер. — Це не коштує нічого, а натомість робить життя значно цікавішим.

— А коли ми побачимо море? — запитала Джемма й позіхнула.

— Завтра, коли ти прокинешся, — відказала їй мати.

— А ця мила пані буде там?